Холод

Автор: Максим Безрук
Анотація: Найдовшу ніч, що опісля дня зимового сонцестояння, не змінив ранок. І без сонця нічому було зігріти природу. Весна не настала – і світ опинився на порозі загибелі. Невдовзі група, одна із решток людства, стрімко зникаючого від голоду й морозу, рушила у гномські штольні з надією знайти спасіння у гарячих надрах землі.
Жанр: фентезі-постапокаліптика, оповідання

Зима не минула, і навіть сонце не зійшло. Вперше споконвічне коло не отримало новий початок опісля найдовшої ночі року. І ця найдовша ніч стала нескінченною. Земля та повітря все стигли і стигли, а людська надія розвіювалась сіверкими вітрами. Адже, поки заметі ростили кучугури, хліборобські магазеї та панські комори стрімко порожніли. Невдовзі страх, голод і холод деінде підняли низи, деінде пожвавили верхи. Подекуди рух той вилився в безглузді погроми, пожарища, блюзнірство або самогубне марновірство. Проте недовго горіли міста та села, оповиті снігами, бо були й ті, хто думав, що знає, де спасіння для роду людського. Цар Медовід зібрав кожного, в чиєму серці ще жевріли згага жити і сподівання; кожного, хто ще був здатен полишити дім. І під проводом Медовіда валки попрямували на схід – до гір Великого Каменю.

«Зняти все!  Корисне до купи ліворуч, решту на паливо праворуч! Копати не треба! Заметіль зробить справу за нас», – волав закутаний у хутро чолов’яга, розмахуючи смолоскипом. Такі ж закутані в кілька кожухів люди роздягали мерців. Під двома-трьома шубами знаходились тіла, які, попри шкіряний покрив, видавалися давно мертвими кістяками. Але частина з них була жива і роздягала інших, померлих нещодавно.

«Пального насправді вдосталь. Це харчу мало», – байдужо подумав Антін, обвівши поглядом майбутнє поховання. Він узявся за ногу найближчого небіжчика та зі зусиллям стягнув із нього чобіт. А потім другий, а потім почав патрати, мов курча від пір’я. Несподівано він натрапив у внутрішній кишені на гномський рукопис . Це була проповідь-пророцтво про вічну ніч.

Ще за три роки до цієї темної зими до держав людей завітали гноми. Вони знали. Вони прийшли не звично торгувати залізом, а проповідувати, шукати добровольців і хліб. Ніхто тоді не повірив словам про грядущі очисні мороз і темінь. Як виявилось, дарма. А тепер усі,  хто був глухий до того одкровення, торують крізь замети шлях на схід під гори. Усі, хто ще тепліший за кригу, що під ногами.

«Копати не треба…» – подумав Антін, знов озираючи тіла. За цю хвилину народ уже встиг оголити більшість із них. «Під нами заледеніла Вільга – тут не покопаєш, – криво посміхнувся він. – Скельне вже поряд, а на північ Великий Камінь. Вже близько, вже незабаром».  З огидою жбурнувши одежу до лівої купи, він покрокував до возів.

«Тату, я хочу їсти», – замість привітання почув Антін у критій хурі. Це була не його підвода. Особистих возів, окрім царського, не лишилось узагалі. Коней було мало, а волів ще менш. Їхали лише ті, хто не міг тягти, не міг нести, не міг іти, – власне, хворі, старі і діти.

Синові очі впивалися в душу, мов рись у заячу шию. Ні, це була зграя вовків. Поряд із сином сидів ще з десяток хирлявих дітлахів. Вони мовчали, але погляд був єдиний, і він кричав. «Вас досі не погодували?» – прохрипів Антін. «Сказали, що наша черга завтра», – гірко відповів хлопчик. Батько мовчки виліз надвір. Він зняв приторочену до фіри сокиру і пішов назад. За кучугурою мало лежати м’ясо. Нічиє. І нікого. Просто м’ясо.

На шляху туди він побачив, як біля одного з вогнищ забивали коня. Коротке іржання і колись гордий бойовий комонь упав. Сніг червонів, а м’ясник прудко шматував тварину під наглядом трьох озброєних витязів. Слина наповнила Антонового рота. Вид крові й свіжого м’яса збуджував притуплене відчуття голоду. Він звернув. Швидким кроком, ледве не переходячи на біг, він ринув у напрямку їжі.  «Діти…», – хотів було він чи-то обуритись, чи-то попрохати, але його перебили: «Для царя!» Ту ж мить щось ударило у скроню. З чорного неба зникли зорі, зник із круговиду обоз, зникли воїни. Сокира випала з рук.

Але зорі повернулися – не вбили.  Рука намацала топір, й Антін повільно підвівся. Табір ще стояв. М’ясник грівся коло тієї ж ватри, та варти вже не було, як і кінської туші.  Той соромно відводив очі від Антона. Антін же безслівно пошкутильгав геть від валки. За заметом лежить м’ясо – нічиє, нікого, просто м’ясо. Хуртовина, що мала поховати тих нещасних, ще не сталася. Але, піднявшись на сніжний пригір, Антін не побачив тіл – лише скупі багряні плями. Він швидко скотився вниз на втоптану галяву, хоч уже все зрозумів. Навкруги не було нікого, був лише сніг, проте в Антона вглядались обличчя, багато облич. Здавалось, кожне не відводить від нього погляд, хоч насправді частина з них була потуплена в кригу ріки, інша ж – зведена до зірок. Лице – уособлення особи; ознака людяності; те, що відрізняє розумну істоту від звіра. Порожнє кладовище було всіяне відтятими головами. Більше нічого не лишили – жодної кістки. Всім уже поживилися до нього. «Чи всім?» – Антін повільно підійшов до великої лисої голови, що, певно, належала за життя вельми кремезному чоловікові. Він високо заніс сокиру, поглянув під ноги і на хвильку забарився. Чоботом він перекинув голомозу макітру набік, а потім наново замахнувся і зніс мертвому лоба. Оголився сірий мозок.

Антін знов йшов повз те багаття. «Ти казав щось про дітей?» – перестрів його сивобородий м’ясник. Він простяг Антонові згорток із кістками, хрящами та жилами: «Це все, що можу дати. І більше не проси. Навіть не підходь. Вдруге пів свого паю не віддам». Дід відвів погляд. Антін хотів подякувати, але той швидко розвернувся та пішов. «Спасибі» прозвучало в спину.

Шмаття однієї з розібраних теліг тріщало в полум’ї під казаном. У казані закипала юшка з мозкової кістки та мозку. Над казаном у чорній безодні горіли байдужі зірки. Це полум’я згасне, як і решта запалених людьми. Це лише питання часу. А сяйво, що не гріє, лишиться. «Холодна байдужість переживе теплі серця. Вже переживає, – розмірковував Антін, помішуючи страву. – «Але вони ще є».

***

Конятину подали на порцеляні. Посередині намету стояла розпечена жаровня, від чого тіні всіх присутніх бігали по полотняних стінах. За столом на похідному кріслі сидів Медовід, одягнений у оторочену горностаєм соболеву мантію. Це був літній худорлявий чоловік з коротко стриженою бородою. Цар узяв прибори та впевнено відрізав шматок грубої конини.

– Яне, обриси Скельного вже затуляють зорі на обрії. Чи відомо, що нас чекає в місті? Що каже твоя розвідка? – звернувся він до одного зі своїх придворних.

– Милостивий Государю, місто знелюділе.

– Вигоріло чи вимерзло? – поцікавився цар, не припиняючи жувати старого мерина.

– Ні те, ні інше. Місто було покинуто, Ваше Величносте. І, схоже, ще з початком ночі, якщо не завчасно.

– Що ж, ми мали очікувати цього. Ми вже у володіннях клятих гномів, – Медовід наче осікся після останнього слова. Він обвів оком свій почет і врешті продовжив: – Сподіваюся, що присутні пробачили мені тодішню мою недалекоглядність щодо гномського посольства.

– Будь-хто вчинив би на Вашому місці тоді так само, мій царю, – відповів за всіх дворянин Ян, а потім неквапливо оглядівся. Повисла дзвінка тиша. Цар їв.

– Тож… Чи є щось нам цікаве за мурами Скельного? – промовив вінценосець, закінчивши страву.

– Навряд, Государю мій. Магазини порожні. Дерев’яних речей обмаль. Навіть трупів жодних: ні звірів, ні гномів, ні людей.  Хіба-що сховок від пронизливого вітру.

– У такому разі я не бачу причин робити гак на південь, коли дорога веде на північ. Йдемо по Вільзі вгору.

– Слухаємося, Ваше Величносте, – Ян зробив поклін, а Медовід підвівся. За помахом царської руки, до намету занесли блюда з м’ясом і дрібкою крупів.

– Смачного, братчики, а я, пробачте, до нужника.

***

Пронизливий вітер степу змінився пронизливим вітром гір. Обоз піднявся до брами підгірних князівств – великокняжої столиці, що тяглася вниз углиб скель. До масивних воріт міста вийшов сам государ у супроводі своїх найкращих воїнів. З усієї моці старий вінценосець горлав у закриті двері: «Я цар Ґавії Медовід». Першого дня він вимагав, другого дня він просив, третього дня – жалібно благав. На четвертий день Медовід дав наказ збирати таран.

Антін разом з рештою колишніх міщан штовхав облогову машину. Подалі обабіч знаряддя стояли високородні витязі на чолі з дворянином Яном. Перший удар – затріщав таран. Другий – брама. Попри голодну неміч кожен з усіх останніх сил налягав. Адже за цими воротами було життя. Як не для них, то для їхніх сімей. За ними тепло і, можливо, навіть харч. Вони били безустанку, несвідомо, мов неживий механізм гномських дзиґарів. За двадцятий удар і пролам! Янові воїни ринули в пробоїну. І тут несподівано з глибини міста почувся набат. А потім до гуку дзвонів додався ляскіт сталі. Дворянин Ян зробив змах мечем, і смолоскип разом із відсіченою рукою підземного ратника полетів додолу. Але наступної миті грудину дворянина пробила піка. Списи, вила і випрямлені коси зустріли витязів у вузьких коридорах підземелля. Це були не гноми. Зріст, статура, одяг – все в них видавало людей.

То були люди, що три роки тому повірили в божевільне пророцтво про згасле сонце; що три роки поспіль віддавали свій врожай прийшлим жерцям з далекого краю; що останньої осені разом з тими жерцями помандрували на схід під гори Великого Каменю. Тепер ці люди зустріли тих, хто вважав їх навіженими. Тепер до цих людей прийшли, аби відібрати те, що вони стільки часу накопляли, щоб вижити, коли настане година вічної ночі. Вони мовчки протинали воїнів вже мертвого Яна. Стіна списів рішуче просувалась до виходу.

Медовід витяг із позолочених піхов свій меч. Цар закликав до броні колишніх міщан та селян. Він озирався в пошуках слуг та підлеглих і не знаходив нікого. На мить його погляд зачепися за стрічний утомленого міщанина Антона, який нешвидко біг до підводи з дітьми. «До зброї!» – прокричав государ наче особисто до нього. «До зброї, скурві діти сучої матері!» – продовжив Медовід – «Не для того ми подолали півсвіту! Не для того, щоб скінчити тут!» Радше з остраху, ніж через наказ, купка обложників з-під тарану таки взяла сокири, але одразу позадкувала, коли з проламу визирнув їжак зі списів. Медовід зухвало вийшов наперед тієї купи. Назустріч з частоколу винирнув добре голений чоловік з виразними пишними чорними бровами.

– Що за потолоч? Хто такі?! Де мої люди?! Де мій каштелян Ян Захарський?

– Я війт цього міста. Розмови не буде. Скажу тільки одне: лише діти – решта не пройде. Зокрема не пройшов Ян Захарський.

– Я цар Ґавії Медовід!!!

Цар Ґавії Медовід ще довго і гучно кричав услід війту, що пішов у глибини гномської країни, але ніхто не слухав. Антін уже почув усе, що йому було потрібно знати: «Лише діти».