Пісня про повстанців 1-3
Автор: Вікторія Мазур
Анотація: Таке стається не вперше – дві нації вчергове зійшлись в кривавій війні. На стороні однієї – фортів – військові таланти та зброя, козир іншої – фернів – магія і відчайдушність. На цей раз Ферна окупована Білою Імперією, і форти навіть відсвяткували перемогу. Але повстанці не дають країні папороті зникнути з карти світу. Ферни готові платити кров’ю за рідні кордони і знову відбудувати величні міста з руїн, проте ворог, небезпечніший за фортів, завжди був у їхніх рядах.
Розділ 1. Шлях на схід.
Галатея прийшла до тями, але відкривати очі не поспішала. Лежати на вузлуватому матраці було не зручно. Ковдра колола голі ноги і неприємно прилипала до шкіри. Ковдра? З тих самих пір, як Галатея вийшла за барикади Дикого Коша не було жодних ковдр, навіть колючих. Відчуття потроху повертались, і за якусь хвилину вона зрозуміла, що права нога від коліна і до щиколотки трохи сіпається від пекучого болю.
– Нарешті проснулась, – лагідний жіночий голос звучав зовсім поряд. – Я вже й хвилюватись почала, але ти сильна дівчинка.
Галатея обережно відкрила очі. В кімнаті були сутінки, проступали лише темні силуети предметів і одна жіноча фігура.
– Де я? – голосові зв’язки слухались неохоче.
– Колись це місто називалось Великим Лугом. А зараз просто руїни на окупованій території, – майже весело відповіла жінка.
Галатея знала про Великий Луг лише те, що після руйнації військами Білої Імперії, тут залишилась жінка-медик. Вона допомагає повстанцям, і звуть її Радечка. Ніхто не знає, чи то справжнє її ім’я, чи вигадане, але прижилось. І всі знають її Радечкою. Сама Галатея зустрілась з нею вперше. І, треба сказати, цілителька виявилась майже такою, як і в розповідях інших повстанців. На вигляд була років сорок, мала струнку статуру і русяве волосся, заплетене в косу. Виглядала втомленою (як і всі ферни з початку війни), але залишалась красивою. Тільки краса та здалась Галатеї якоюсь моторошною.
– Де моя команда?
– Пішли два дні тому, – просто відповіла Радечка. – Вони чекали тебе цілу добу, але ти не приходила до свідомості. Залишатись тут цілою четвіркою просто самогубство. Шпигуни повсюди.
Ніби в підтвердження цього у вікно щось пошкреблося. Якщо чесно, Галатея навіть знати не хотіла, що то було, тому щиро втішилась, що фіранки були щільно закриті.
– Ти ще можеш їх наздогнати, – тихо сказала Радечка. – Але буде боляче, – вона обережно відгорнула ковдру, щоб Галатея побачила свої ноги.
Права нога була обпечена від коліна і до щиколотки, на лівій були невеличкі точкові опіки. Враження було таке, що шкіру обпалила сірчана кислота. Потворні рівчаки і складки обпаленої шкіри все ще були червоними, але запалення потрохи відступало. Галатея поморщилась і від вигляду, і від несподівано виниклого спогаду: лісова темрява, необережний крок, страшенний біль і втрата свідомості. Магічна пастка.
Галатея глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. Не личить повстанцям панікувати через такі дрібниці. А за мірками війни все не смертельне вважається дрібницею.
– Вони пішли на схід. Я би радила тобі повертатись до Дикого Коша, але думаю, що все одно не послухаєш.
Галатея стримано усміхнулась, виявляється, до всього Радечка була ще й дуже мудрою жінкою.
– Дякую, – Галатея не знала, що ще сказати, тому спробувала підвестись. В принципі, біль був не такий сильний, щоб заважати йти. Вона звикне.
– Я приготувала для тебе одяг і ранець, там знеболююче і трохи їжі, підеш, коли будеш готова, – Радечка непрощаючись вийшла з кімнати.
***
Коли Галатея Варич вийшла з будинку цілительки, старалась не озиратись. Страшно бачити величні міста в руїнах. Вікна дому Радечки дивились в саму землю. Галатея на мить задумалась, чи то будинок так просів від боїв, чи все, що від нього залишилось, і є це напівпідвальне приміщення. Решта будівель на цій вулиці виглядало не краще. На одній з обвалених стін залишилась вивіска «вулиця Полеглих Героїв». І люди, і їхні будинки і саме місто полягло в бою, як герой.
За спиною почувся якийсь шурхіт, і Галатея вирішила не перевіряти, що то було – миша чи розвідник. Тому наклала на себе чари швидкості і помчала на схід. Магія робила її майже невидимою через швидкість, жодній людині не під силу так бігти, а серед фортів (жителів Білої Імперії) магів не буває, тож Галатея відчувала себе майже безпечно. Сонце мало встати через кілька годин, тоді її група зніметься з ночівлі і продовжить йти. Відьма мала поспішати.
На щастя, швидкість трохи розмивала зорову картинку, і Галатея майже не помічала руїн міста. Зосередилась тільки на тому, щоб вибирати найкращу дорогу поміж руїнами т вирвами на шляху.
За містом її зустрів прохолодний нічний степ з тонкою смужкою лісу на горизонті. Тепер зірки здавались ще яскравішими, і відьма весь час думала, що вони вихоплюють з темноти якийсь відблиск на замках її куртки чи ремені штанів. Це могло зробити її легкою мішенню для фортів, якщо ті зачаїлись десь поблизу. Але вибору не було. Тільки широкий степ, зорі і гнітюча тиша.
Над ранок Галатея дісталась лісосмуги. Попалені сонцем і вогнем сосни важко було назвати лісом. Вона присіла на одне з повалених дерев, щоб перевести подих. Ноги боліли нестерпно, і від напруги, і від опіків. Але зупинятись не можна, повстанці не мають права зупинятись. Галатея згадала про ранець, який їй дала Радечка. На самому дні знайшлись дбайливо загорнуті в м’яку тканину пляшечки зі знеболювальним. Відьма одним ковтком випила першу. Зілля в своїй більшості жахливі на смак, і це зовсім не було виключенням. Навколо не було ні душі, тож Галатея дозволила собі скривитись, коли в’язка мікстура обпалила язик. Але вже за кілька хвилин біль в ногах майже стих, можна було продовжити йти.
По лісі Галатея йшла повільно, сухе гілля підступно ламалось під ногами. Звук був надто вже схожим на постріли. Час від часу перелякано скрикували птахи, і тоді відьма притискалась до землі в очікуванні нападу. Через якийсь час вона опинилась на невеличкій галявині, тут повстанці часто зупинялись на ніч. Тільки зараз вогнище не палало. Галатея обережно підійшла ближче. Серед трави лежав закривавлений чоловік. Його груди не здіймались від дихання, але відьма про всяк випадок перевірила пульс. Відсутній. Вона не знала цього чоловіка, але він був ферном – під його лівою ключицею світилась синім світлом родима пляма в вигляді букви «V». Світло з’являлось, коли ферни відчували єдність між собою. Розстріляний повстанець тепер приєднався до полків полеглих героїв. Родимка Галатеї теж засвітилась. Відьма точно знала, що має робити. Вона дістала з гаманця на ремені жовту монетку і поклала її на груди загиблого. Багряна кров заповнила контури герба на монетці.
– Літарга новус, – тихо шепнула Галатея, і монетка зникла. Відьма знала, що просто зараз перед кимось з рідних її полеглого побратима з’явиться ця закривавлена монетка. Так вони зрозуміють, що він вже не повернеться додому.
За якусь годину серед дерев виднівся горбик землі. На ньому Галатея сірими камінчиками виклала той самий знак, яким були помічені всі ферни, знак з їхнього герба, літеру «V». Після цього її родима пляма погасла.
Було темно, коли Галатея відчула, що магія і сили покидають її. Безмежний степ був мовчазним і моторошним. Темно-фіолетове небо, щедро всипане зірками теж було безмежним. І відьма мимоволі почала думати, що вже не знайде свою групу. Вона зупинилась, а потім лягла просто в мокру траву. Від землі тягнуло холодом, але Галатея не зважала. Там, зверху величаво пропливали хмари і небесні світила. Відьма на мить уявила, що це як плівка в кінотеатрі, повільно прокручується перед очима і щось розповідає. Нічна роса приємно холодила обпечені ноги, але шлунок зводило від голоду. Галатея не взяла ні крихти їжі з ранця – тримала для хлопців. Навряд чи вони змогли чимось розжитись в цих порожніх степах.
– Ти диви, хто тут розлігся! – насмішкуватий голос звучав надто лунко у відкритому просторі.
Галатея схопилась на ноги, але запізно – її схопили двоє фортів, третій націлив на неї автомат.
– Загубилась, партизанка? – поцікавився він.
Відьма швидко оцінила своїх нападників. Вони були молодші за неї, але видно, що добре треновані. Не була б вона відьмою, тут би й зустріла свою смерть.
– Та ні, я вас тут чекала, – Галатея постаралась відповісти якомога впевненіше.
– Дочекалась, – просто відповів форт з автоматом, клацнув перезаряджений патрон.
Галатея уважно дивилась на автомат. Немагічна зброя, проста і безжалісна. Згадався розстріляний в лісі повстанець, він точно не був магом.
Форт натиснув на гашетку, але нічого не відбулось. Відьма усміхнулась, звичайне закляття блокування знешкоджувало смертельну зброю окупантів. Здивовані форти все ще міцно тримали її попід руки, тому Галатея скористалась ними як опорою, підскочила і обома ногами сильно вдарила в груди того, що безтолково дивився на свій автомат і клацав гачком. Він повалився на землю, форти-конвоїри не втримали відьму, і тепер автомат опинився в її руках.
– Він же не працює, крихітко, – хмикнув той, що був справа.
Він був вищий за своїх товаришів і білявий, він же і перший зустрів грудьми порцію свинцю. Стріляла Галатея погано, але з такої відстані було важко промахнутись. Через віддачу натовкла собі синяки на передпліччі, зате в Ферні стало на трьох фортів менше. Цих відьма і не збиралась ховати, просто забрала один автомат з набоями, решту заблокувала і пішла далі. Тепер йшла повільно під вагою зброї і втоми. Попереду виднівся одинокий вогник. Галатея не знала, що воно таке, але вибрала його собі за орієнтир.
Час тягнувся безмежно, але врешті решт відьма добрела до вогника. Ним виявилась металічна бляшанка з підпаленим жиром, нічого більше. Галатея важко повалилась на землю.
– Хто там? – запитання супроводжувала коротка черга пострілів в землю.
Цей голос змусив відьму стрепенутись, вона знала, кому він належав.
З темряви вийшов кремезний сивий чолов’яга. Інвар Музика!
– Галю, то ти? – він підійшов ближче, але все ще тримав автомат напоготові.
– Доброї ночі, Інваре, – Галатея підвелась, зняла з плеча автомат і віддала чоловікові.
– Не думав, що ти продовжиш дорогу, – Інвар прибрав обидва автомати і зняв з плечей Галатеї рюкзак. – Але раз ти все одно нас знайшла, то ласкаво просимо до табору. А то тут ми просто приманка для фортів.
Табір виявився за кількадесят метрів від бочки, в глибоченькій ямі горів прихований вогонь, в казані готувалась якась юшка з трави, а біля ями грілись ще двоє повстанців.
– Хлопці, Галя повернулась, – урочисто оголосив Інвар.
Першим до неї підійшов Сагіт Брамич, він обережно стис її в дружніх обіймах.
– Я так і знав, що ти прийдеш, а вони казали, що повернешся в Дикий Кіш, Заговорений навіть заклався на шматок м’яса, що ти не підеш далі. Програв!
– Просто потішся, що вона жива і знову в строю, – відповів йому Заговорений і теж обійняв Галатею.
– Я маю щось для вашого казана, – Галатея присіла біля ями і почала діставати згортки з ранця. – Відсвяткуємо моє повернення.
Розділ 2. Щоденник Ліни.
28.05. 2144 р. від початку літочислення
Любий щоденнику. Сьогодні до класу прийшло тільки троє учнів. Я була серед них. Інші вважають, що їм вже нічого робити на уроках, коли наближається останній бій. Мені шістнадцять, і я не знаю, чим можу допомогти своїй розгромленій країні. З тих пір як почалась війна, Дикий Кіш дуже змінився. Наше старовинне прекрасне місто перетворилось на останню фортецю Ферни. Звідси пішло багато воїнів, а прийшло не менше біженців. Тепер місто прошите моторошними барикадами і оточене величезним муром. Його створили маги, коли залишали місто. Після муру постав рів з водою і металевий частокіл. Напевно, здалеку Дикий Кіш тепер нагадує велетенського залізного їжака.
На мурі стоять вартові. Коли сідає сонце, їх фігури здаються чорними і нерухомими на фоні багряної заграви. У стражу беруть тільки найкращих, бо. попри все, невеликі групи солдатів Білої Імперії час від часу намагаються вдертись в місто. Вони хочуть нас знищити, але ферни не можуть здатись. Ми продовжуємо боротьбу. Вже місяць як тато пішов у повстанці. Він обіцяв повернутись, і я чекаю його кожен день. На світанку відчиняються ворота міста, щоб впустити фернів, які шукають тут захисту чи перепочинку. Я знаю, що одного разу в ці ворота зайде мій тато, але поки що цього не сталось. Мама найбільше боїться отримати закривавлену монетку, а я не вірю, що тато може померти. Атмосфера в місті гнітюча, війна нависла над нами, як грозова хмара. Кожного дня з міста йдуть нові і нові повстанці, вони обіцяють повернутись з перемогою, і їхні родимки світяться.
Зі мною такого ще не було, але мама каже, що на все свій час. А поки я вчу уроки, а вона носить їжу вартовим. Мама у мене смілива, майже не плаче, коли думає про тата. Вона взагалі хотіла піти з ним в четвірці, їм якраз була потрібна відьма, але тато не дозволив. Хотіла б я бути такою жсильною, як вона.
Часом після вечері, мама несе їжу до муру і залишається там на цілу ніч, щоб на світанку відкривати ворота. Їй не страшно стояти на стіні в холодній темряві, мама сподівається ще здалека впізнати тата. І тоді ми знову будемо щасливі. А мені страшно залишатись вдома самій, тому я й пишу до тебе, щоденнику. Колись я стану дорослою і тоді дізнаюсь, де моє місце в житті.
***
29.05.2144 р. Після вибуху Сонця.
Сьогодні, коли на світанку відчинились ворота Дикого Коша, жоден ферн не зайшов всередину. Натомість вартовим довелось заносити в місто знівечені трупи. Місто наповнилось запахом крові і похоронних свічок. Тим кислуватим гарячим запахом пройнявся кожен камінчик в місті. Тепер то тут то там вибухають жіночі ридання. Хтось плаче, бо знайшов серед вбитих когось рідного чи знайомого, а хтось через те, що весь цей жах відбувається з нашим народом.
Поки через парадні ворота йшла моторошна процесія, група фортів напала на східну частину муру. Їм вдалося якось перебратись за стіну. Форти замкнули трьох вартових в сторожці і підпалили. Крик був такий, що кров холола в жилах. Напевно, тепер цей звук буде переслідувати мене в найгірших кошмарах. Охоронці міста швидко зайняли свої бойові позиції, а спеціальний батальйон пішов на крик. Семеро фортів знищено, троє вартових згоріли до кісток, один отримав кулю в бік. Бути вдома було страшно, бути на вулиці було ще гірше, тож я пішла до школи. Сьогодні була єдиною ученицею в класі. Але вчителька, пані Фельма, не зважала на порожні парти. «Поки є хоч один слухач, я буду розповідати», – сказала вона. Мене це вразило: коли за вікном повно трупів, вона буде проводити історію для однієї учениці! Я нічого не сказала, просто розгорнула зошит, щоб конспектувати.
Пані Фельма розказувала про столітнє перемир’я між Білою Імперією та Ферною. Сто років миру, зараз це здавалось неймовірним, в часи, коли нас вбивають тільки за те, що ми ферни, і ми готові вбивати фортів за те, що вони форти. Ненависть породжує ненависть.
Пані Фельма казала, що Біла Імпперія в вісім разів більша за Ферну, має величезне військо природжених воїнів і чималий флот у Зовнішньому Морі. Тепер це знають навіть немовлята. Люди, що прийшли до Дикого Коша з інших земель, розказують страшні речі про армію Білої Імперії. Міста лежать в руїнах, мільйони фернів вже ніколи не повернуться додому. Та й живі можуть втратити свій дім і свою країну назавжди.
Форти не володіють магією, і це додавало пані Фельмі оптимізму. Сьогодні вона виглядала якось по-особливому. Прядки сивого волосся повибивались з завжди акуратної зачіски, очі мали якийсь моторошний блиск, а край сірої сукні був замащений кров’ю. Пам’ятаю, я дуже здивувалась, коли однокласниця – Маріжка – сказала, що їй вже п’ятдесят два роки. Мені пані Фельма здавалась років на десять молодшою, дарма що сива. А сьогодні вона виглядала ніби тридцятилітня жінка, що раптово посивіла через якусь страшну подію.
Так от, форти не володіють магією, але мають вроджені здібності до бою. Біла Імперія славиться своєю зброєю і кораблями, а ще тим, що хоче захопити весь континент. І півтора століття тому їй це майже вдалося. Форти створили найбільшу імперію з часів вибуху Сонця. Тільки трималась вона на крові і страхові, тож після її краху була підписана угода про мир між Ферною і Білою Імперією. Напевно, зараз форти вважають, що за сто років угода втратила свою чинність.
Коли поверталась додому, все думала, невже їх войовничі інстинкти заважають фортам не створювати конфліктів навколо себе. Їх обурює наша ненависть чи навпаки підбадьорює? В цей момент якраз проходила повз чийсь будинок, на ганку лежав закривавлений хлопець. Високий, чорнявий, з якимось відсутнім виразом на застиглому обличчі. В нього був розпорений живіт – куртку забруднила кров і ще щось жовте і гидке. До трупа припали дві жінки. Одна старша, а інша молодша. Мабуть, мати і дружина. Вони так ридали, що аж мені в очах защипало. В цей момент з хати вийшов його батько з арбалетом і невеличкою торбинкою. Він не плакав, він йшов у табір добровольців, щоб ввечері вийти з Дикого Коша і відімстити окупантам за сина. Не знаю як фортів, але нас ненависть робить сильнішими.
***
Вирвала сторінку з підручника «Історія Ферни. Битва за незалежність», пані Фельма не образиться, а іншим учням зараз не до підручників. Дехто навіть вважає, що якщо місто захоплять форти, то знищать всі наші книги. А я хочу зберегти для себе хоч шматочок нашої історії.
«Все мине і все загине,
Ввечері чи вранці.
Тільки слава завжди лине
В пісні про повстанців»
Кожна людина потребує їжі і напоїв для життя, потребує дому і злагоди там. Кожна людина хоче бути щасливою і багатою. Але є народи, які понад усе потребують свободи. Одні не знають, що воно таке, ця свобода, а інші готові платити за неї будь-яку ціну. Якась древня цивілізація казала: «Краще вмерти біжучи, ніж жити гниючи», ферни взяли ці слова собі за основу. Ми народжуємось, щоб боротись за свою свободу, і помираємо покриті славою.
Палонин Кристофський. Вступ до легенд Ферни.
Військо Ожара Безталанного стояло на східних кордонах провінції Ферна, по ту сторону невидимого кордону стояло військо фортів. Біла Імперія йшла придушити бунт в своїй західній провінції, найбільш неспокійній з усіх приєднаних земель. Форти стояли рівними рядами, щити зімкнуті, зуби зціплені. На горизонті вони бачили перші ряди суперників і чекали тільки наказу.
Ферни чекали напутнього слова отамана і не дивились на лінію горизонту. Там їх чекав бій і чиясь смерть, а за спиною вся Ферна застигла в очікуванні: перемога означає незалежність, поразка – століття рабства.
– Сьогодні ми вступимо в бій, – Ожар кричав, щоб його чули всі воїни. Він розвернув коня і повільно поїхав вздовж першого ряду солдатів. – Він буде останнім в цій війні. В нашій війні за незалежність. Зараз від нашої сили, точності і магії залежить, чи постане Ферна як суверенна держава, чи залишиться провінцією в кривавій імперії фортів, – пильним поглядом він окинув нерівні ряди армії фернів, і в очах кожного побачив те, що вони бачили в його очах – впевненість в своєму виборі. Воля або смерть. – Ферни вже тисячу років живуть на цій землі, і тисячу років борються за свою державу. Наші пращури вже здобували незалежність для Ферни, здобудемо і ми. Хай живе Ферна! Слава не померкне! – Безталанний підняв меч над головою і спрямував свого коня на лінію горизонту.
Різномаста армія фернів, як один, рушила за своїм полководцем. Окремими колонами йшли воїни з величезними мечами і легкими, закругленими шаблями; лучники з колчанами стріл за спинами; маги, беззбройні чаклуни і відьми, які щось нашіптували собі під ніс і від того здавалось, що армія гуде чи співає якусь моторошну пісню.
Першим ворожі стріли зустрів Ожар. В нього не було щита чи обладунків. Тільки широкий меч, але він не міг прикрити воїна від рою отруєних стріл. Ферни зберігали спокій, їхні родимки над лівими ключицями спалахнули синім світлом, тільки одна молоденька відьма не витримала і голосно зойкнула. Через секунду Безталанний підняв вільну від меча руку високо вгору, щоб бачили ферни і форти, в долоні він стискав цілий жмут впійманих стріл. На ньому не було сорочки, і на оголеному засмаглому тілі ніхто б не знайшов і найменшої подряпини.
– За Ферну, – заревів Безталанний, і армія кинулась в бій.
Задзвеніли шаблі і засвистіли стріли, маги зашептали тепер голосніше, але форти ще ніколи не відступали з поля бою.
Розділ 3. Завдання.
Вирушати в дорогу завжди треба на світанку. Це головне правило повстанців. Дорога на схід впиралась в ніжно-рожеву смужку небокраю. Там вставало сонце і точились бої за територію.
Четвірка йшла злагоджено, Інвар Музика був перший, за ним Сагід і Галатея, а заключним йшов Заговорений. Воїни кожної секунди були готові до атаки, Сагід теж тримав арбалет на готовності, а Галатея магічно зробила свій слух більш тонким, і тепер чула, як порпаються хробаки в збитій, обпеченій вибухами землі. Але не чула фортів.
Повстанці переходили від однієї купки сухих кущів до іншої, на відкритих ділянках пришвидшували ходу.
– Ми живі мішені, чорт забирай. Ті покидьки можуть зробити собі засаду і полювати на нас, як на зайців, – бурчав Заговорений.
Ніхто йому не відповів, Галатея непомітно усміхнулась. Заговорений отримав таке псевдо, бо небезпека часто оминала його. Він воював ось уже рік, тричі повертався до Дикого Коша зовсім один і тричі покидав його в четвірці. Казали, що то жінка його заговорила від небезпеки. Але чи був він одружений, чи хоч мав кохану ніхто не знав, так само, як не знали повстанці його справжнього імені. Заговорений та й все. І з найтяжчих ситуацій виходив він, як то кажуть, сухим з води. Вдачу мав добру і вмів битись на шаблях. Галатея знала його тільки таким – високим і струнким, з засмаглою шкірою і гострим орлиним носом, відростив собі волосся і тепер перев`язував його на потилиці смужкою чорної шкіри. Завжди був невдоволений – близько могла зачаїтись небезпека, а він її і не помічає. Неможливість дати бій, а не можлива смерть лякала його більше за все.
– А я радий, що ти наздогнала нас, – Сагід трохи стишив крок, щоб опинитись ближче до Галатеї. – Без тебе було невесело, та й без магії в бою тяжко.
В Сагіта була трохи смугла шкіра. Таких чоловіків легко уявити в посушливій пустелі серед барханів, з тюрбаном на голові та в просторих одежах, розшитих золотими нитками. Але Сагіт був повстанцем і носив звичайну форму кольору брудної землі, хоча в Дикому Коші це гордо називали кольором мокрого асфальту. А до війни Сагіт водив яхти по внутрішньому морі, і, як чоловік пляжний, мав собі за необхідність обрости рельєфними м’язами і зачісувати волосся назад з допомогою гелю. Зараз було не до гелю, але якимось чином зачіска Сагіта завжди мала майже ідеальний вигляд. Галатея вважала це якоюсь недоступною їй магією.
– Я теж рада, що повернулась до вас, – тихо відповіла відьма.
– Хоча ти ще така юна, щоб воювати. Якщо чесно, я не знав, що в четвірки беруть сімнадцятирічних, – довірливо поділився Сагіт.
Галатея ледь стрималась, щоб не приснути від сміху.
– Мені двадцять три, – сказала таким самим тоном, ніби по секрету.
– Оу, – Сагіт піджав губи і дивився тепер не навколо, а собі під ноги.
Тим часом четвірка добралась до невеличкого гайочку, Інвар оголосив привал. Воїни пішли прочісувати посадку, Галатея створювала захисні закляття навколо невеличкої галявинки, а Сагіт зайнявся вогнищем.
– Може, тоді ми могли б спробувати… ну, знаєш. А раптом би вийшло, а? – він відвернувся від вогню і запитально подивився на Галатею. – Було б класно, – постарався якомога більш безтурботно пожати плечима, але вийшло якесь нервове пересмикування.
Галатея закінчила останнє заклинання і пильно придивилась: тепер навколо галявинки повітря трохи дрижало, наче від вогню. Звичайно, цей захист не врятує від атаки, але принаймні дасть можливість підготуватись до бою. Галатея сіла поруч з Сагітом, він все ще чекав її відповіді. Вона зняла рукавичку з правої руки, на безіменному пальці блиснула обручка.
– Було б. Але я заміжня, Сагіте, так що вибачай.
Він якось дивно мотнув головою і принишк, а потім раптом запитав:
– А де він зараз?
Тепер захвилювалась Галатея. Вона так давно не бачила свого чоловіка. І вже не знала, чи побачить.
– Я не знаю.
– Вибач, я ідіот, – остаточно засмутився Сагіт.
Незручну мовчанку перервав Інвар Музика.
– Добрі чари поставила, Галю, самі ледве вас знайшли! – його грудний бас звучав майже святково. – Буде смакота на обід, піймали двох зайців.
Він підняв в гору дві пухнасті тушки, похвалився. Галя вже й сама забула, коли перестала жаліти всяких милих тваринок, і тепер їй стало від цього ще більш тривожно. «Війна робить нас монстрами», – промайнула бридка, як жирна літня муха, думка.
Хвилин за двадцять над вогнем вже смажилось (і навіть смачно пахло) м’ясо.
– А знаєте, як форти їдять грецькі горіхи? – весело запитав Заговорений.
Галатея відвела погляд від вогню, коли Заговорений не відчував небезпеки поруч, то ставав дуже веселим чоловіком.
– Зі шкаралупою, бо вони такі воїни, що аж ну! – він плеснув себе по коліну і голосно засміявся. – А знаєте, як форти отримують зарплату? Грабують банк, бо такі воїни, що аж ну!
Тепер вже від сміху приснули всі. Серія анекдотів про «таких воїнів, що аж ну» зародилась на початку війни і з тих пір постійно поповнювалась новими шедеврами, які повстанці переповідали один одному . Згодом вся замучена Ферна зблискувала сміхом від того «такі воїни, що аж ну!».
– А ви знаєте, як форт заводить машину? – продовжував Заговорений крізь сміх.
Галатея знала продовження цього анекдоту, але не встигла сказати, бо просто над вогнем і майже досмаженою зайчатиною засвітилось фіолетовим невеличке кільце, і звідти просто над головою Галатеї пролетіла стріла і з глухим звуком впилась в стовбур клена на краю галявинки. Кільце зникло, Сагіт кинувся до дерева. Стріла припечатала до порепаної кори невеличку записку:
«В столиці форти завербували мага, він робить їхню зброю невразливою для наших чар. Ідіть на північ, а потім по річці Терновиці. Врятуйте Дикий Кіш. Хай живе Ферна і слава її героїв!
Б.Ф.»
– Ну й чари в них, – знову бурчав Заговорений. – Так і розрив серця отримати можна.
– Отже, в столицю, – задумливо сказав Інвар. – Хтось з вас бував у Вільній Ріці раніше?
– Я ні, – Сагіт сховав записку в внутрішню кишеню жилетки і потягнувся до м’яса.
Інші взяли з нього приклад.
– Був я там, але вже після бою. Гарне було місто. Нічого, переможемо і все відбудуємо, – усміхнувся Заговорений. – Я особисто буду класти новий брук н головній площі Вільної Ріки, от побачите.
– Значить, ти нам і допоможеш розібратись в місті. Місто-мільйонник, в якому треба знайти одного мага-зрадника, що вони собі там думають? – не вгавав Інвар. – Їж, Галю, хто його знає, коли ще гарячого перепаде. Шкода тільки, що без солі.
Галатея теж взялась до свого шматка. Колись вона з чоловіком планувала поїхати в Вільну Ріку на весільну подорож, але якось не склалось. А тепер вона йде в столицю без нього. І має вбити там ферна-мага-зрадника. «Як дивно випадають карти.»
