Прийде і вдовольнить: “Перший кошмар”, який мусить тривати

Прийде і вдовольнить: “Перший кошмар”, який мусить тривати

Український горор існує, каже нам амбітна збірка “Перший кошмар” від вебжурналу “Бабай”, і тепер ми справді готові в це повірити. Перша ластівка, чи то пак, перший кажанчик нової горорної платформи, заснований на результатах літературного конкурсу дворічної давнини, встиг за час підготовки побачити повнометражні дебюти деяких своїх авторів, і фінальний результат тішить: це зріла й цілком самобутня антологія оповідань порівняних новачків і вже знаних жанрових письменників, доповнена доречними тематичними ілюстраціями Ірини Гуріної, майже обов’язковою для будь-якого українського горорного доробку обкладинкою Сергія Крикуна й бонусним перекладом оповідання Вільяма Гоупа Годжсона від одного з упорядників, Андрія Лозінського – словом, фендом доклався до випуску на повну.

Найперше, про що варто говорити в контексті “Першого кошмару”, – це що українська жанрова проза минає перехідний період наслідування (принагідно дякуємо книжковим оглядачам, які називали кожного першого письменника, який хоч трохи наблизився до горору, українським Стівеном Кінгом, так що концентрація Кінгів на крихітному ринку почала перевищувати всі пристойні норми). Замість зомбі, привидів і вовкулак нарешті маємо автентичні сюжети – наслідки пиятики у студентському гуртожитку (“Ось іде мрець” Остапа Українця), ентомологічний кошмар на теренах Укрзалізниці (“Пертурбація” Євгена Ліра), жахливу помсту напівбожевільної бабці за вбитих котів (“Гавриловна” Олексія Жупанського) і, звісно, Голодомор (“Гегемон” Володимира Кузнєцова). Власне, оповідання Кузнєцова, в якому голова колгоспу і сліпий кобзар вимушені протистояти Жовтому князю, себто духу голодної смерті, потужно артикулює одну з найголовніших ідей горору як такого – яке зло страшніше: потойбічне чи людське? Українська історія знає багато прикладів пошуку ситуативних союзників між двох вогнів; кобзар теж допомагатиме товаришу прєдсєдатєлю збороти демона, якого останній же й прикликав на землю своєю жорстокістю, але на зміну Жовтому вже приходить Червоний князь, віщуючи мільйони загиблих у війні та від рук совєцької влади, і переможців у цій історії ніколи не буде.

За лірику в антології відповідають “Родина” Сергія Мартинюка та “Ти вирішив померти сьогодні” Артема Поспєлова – в обох творах звучить тема переживання підлітком травматичної події. От тільки якщо герой зворушливої історії Поспєлова після втрати рідних на довгі роки про це забуває, то оповідачу “Родини” (треба зазначити, на позір занадто юного для мовної стилістики тексту) доводиться пройти справжню ініціацію під орудою загиблого брата, адже смерть – це не виправдання, якщо обіцяв піклуватись про рідних. Дотичним до згаданих двох оповідань є “Жовто-сіра” Костянтина Мельникова – твір технічно сируватий, але цікавий, адже джерелом жаху тут виступає від’ємний характер надприродного: тиша як відсутність звуку, забуття як відсутність пам’яті, внутрішня порожнеча, яку герої ладні заповнювати вбивствами й самогубствами, тільки б не лишатись із нею сам на сам.

Ще один блок оповідань нагадує, чого так бракує часом українським письменникам (окрім природної лексики у діалогах) – фізіологічної відвертості. На щастя, представлене у “Першому кошмарі” молоде покоління авторів абсолютно не цурається неприємних для шлунку сцен. При цьому оповідання Євгена Ліра з жуками, що розповзаються вночі купейним вагоном і тероризують бідолашного провідника чи то видіннями, чи то необхідністю щогодини носити набридливому пасажирові чай, видається лайтовим поряд із “Клопом” Андрія Лозінського, який із Кроненбергівською відстороненістю препарує божевілля головного героя, готового згодувати домашнім комашиним колоніям будь-яку кількість жертв, аби лише розкрити їхній секрет камуфляжу й “непомітно злитися” з нормальними людьми. А от “Колишня” Дімки Ужасного – класичний слешер про старого металіста, що запрошує юних прихильників на інтимне рандеву, а потім приносить їх у жертву кровожерливому жіночому божеству. Як і належить слешеру, який історично паразитує на людській дурості й недалекоглядності, під патьоками крові і сперми проглядається розважлива мораль, що в авторській стилістиці звучала би приблизно так: думай, до кого йдеш на перепихон (амінь). Що ж до “Ось іде мрець”, то оповідання Остапа Українця мусило б започаткувати неймовірно актуальний і потрібний українському горору піджанр гуртожиткових жахів. Втім, того, хто пережив запах студентських туалетів, миття в тазику і споглядання зеленавих колоній, що самозароджуються в нічийних немитих каструлях на кухні будь-якого середньостатистичного вітчизняного гуртожику, вже важко чимось злякати. Навіть чумою.

Пригодницька лінія представлена “Булавкою” Юлії Васильєвої – варіацією (без особливих сюрпризів) на тему “чи то я остаточно поїхав, чи то вони ховаються серед нас”, відомою, зокрема, після “Людей в чорному” під кодовою назвою “костюм Еда”, – а ще нуарно-фантастичною замальовкою “Пожираючи монстрів” Романа Великорода, вартою подальшого розширення: у сімнадцяти сторінках цьому похмурому лавкрафтопанку тіснувато. На противагу йому розгорнутий “Кеджангук” Світлани Тараторіної так і не встигає чітко відповісти на всі питання щодо походження й перебігу психотравми героїні, змушеної пристосовуватися до нового світу “вакцинованих від жорстокості” громадян, але пропонує оригінальне пояснення людської цікавості до кривавих видовищ та всілякого death porn. “Минуле теж співає” Руслана Ясинського накульгує навколомузичним фактчекінгом і розмитою кінцівкою, проте зловісні нацисти ніколи не виходять із моди, а сюжетів про моторошні чи прокляті мистецькі твори і справді мало. “Терпіння женця” Володимира Арєнєва, найстисліше оповідання збірки, і взагалі випадає з горорного контексту, слугуючи радше зразком хорошого фінального плот-твісту, та з іншого боку, цілком накладається на сучасні українські реалії, з по-справжньому страшними наслідками якого нам доведеться жити найближчі роки. Проте ще більша впізнаваність властива “Гавриловні” Олексія Жупанського – бо ж чи не кожен з читачів впізнає у героїні власну сусідку й мимоволі замислюється, чи не пощастило йому свого часу уникнути такої самої халепи? (Ніколи не кажіть ніколи).

Відтак лишається тільки побажати жахам прорости й закріпитись на родючих українських теренах (світова культура якраз переживає бум на фолк-горор, для розвитку якого в нашій країні умови більш ніж сприятливі) й закликати читачів підтримувати “Перший кошмар” та інші жанрові видання фінансово, а також закріпити цікавість до збірки тематичним плейлістом українського музичного горору. Так, він теж існує, але це вже зовсім інша історія.

Ната ГРИЦЕНКО
Фото зі сторінки “Бабай”

Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.

Приват Банк: 5168 7554 3873 6817

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *