ІншеПерекладиПублікаціїУривкиЧитальня

Пйотр Єдлінський “Край чудес”

Пйотр Єдлінський "Край чудес"

Пропонуємо до вашої уваги переклад оповідання Пйотра Єдлінського “Край чудес” із антології “Пазури й ікла”. До цієї збірки, приуроченої до тридцятиріччя “Саги про Відьмака”, увійшло 11 оповідань, написаних різними авторами. Антологію схвалив сам Анджей Сапковський.

Переклад виконав Максим Безрук за загальнодоступною публікацією на Gazeta.pl.

Край чудес

 

Частина І

Відьмак затримав коня на вершині взгір’я й похилився в кульбаці. Перед ним був пейзаж зеленої долини Чудов’янки. Однак він не стільки ситив очі її видом, як нагострив вуха.

– Дивно – сказав він урешті.

Бо й було дивним, що попри навіть надчутливі відьмацькі відчуття він уже два дні не чув птахів.

У долині добре розгостилася весна. Пуща разом зі звивистим трактом крізь неї були повні життя. Коні ржали, комахи дзижчали, прямуючі до Чудов’янки люди кричали, гомоніли й співали, і тільки птаство завзято мовчало.

– Дивно – повторив Геральт через півгодини, затримавшись на попас на маленькій полянці. Він сидів на зваленому пні й споглядав доволі курйозний спектакль.

Окіл, серед загонів сочистої зеленої трави, плигали, власне, три птахи темного брунатного оперення. Мовби нічого надзвичайного; одначе були то не всякі нельотні, а гуртик кань. Геральт знав, що о́на долина лежала на узбіччі узбіччя і за тридев’ять земель, але в подібній задупі він скоріш сподівався на пресловутих раків на зимівлі, аніж на хижака, що вдає фазана. Зацікавлений відьмак послідкував за ними хвильку. Медальйон не дрижав, не давав знак, що в грі задіяна магія. І більше, ніж на якесь закляття, поведінка птахів походила на страх. Чого вони боялися і чому оний ляк не поширювався на іншу звіроту – Геральт поняття не мав.

І в третій раз дивовижа – їдучи далі крізь гущаву, наближаючись до села в серці долини, Геральт наткнувся на живий чагарник.

Вирослий обіч гостинця показний кущ затрясся, закашляв, закляв, загув, і з гущавини на тракт вийшов чоловік. Чаплине перо стирчало на перекривленому сливковому капелюшику, блакитний каптан був позбавлений одного з буфастих рукавів.

Акурат цього разу відьмак навіть не припускав, що то був дивний збіг обставин. Світ, як переконався він з літами, був насправді малий.

– Геральте! – заволав потріпаний чоловік, коли вже отряхнувся від листя. – Я так, власне, і думав, що й тебе спокусить ярмарок чудес.

– Гей, Яско́ре. Я так, власне, і думав, що нім почнеться сам ярмарок, ти вже встигнеш кудись уляпатися.

– Та ну, та ну. – Поет махнув голою рукою. – До самої Чудов’янки не встиг дістатися, застряг у сусідньому селищі. А туземці такі туземці. Страшна дикість, на поезії не знаються, на манерах тим паче.

– Є сенс питати?

– На що ти натякаєш, Геральте? Нічого осудливого я не вчиняв, бо не встиг. То я, бачиш, полював на русалок…

– На русалок? Наскільки я пам’ятаю, тут понад рікою ніколи русалок не було…

– Ех, Геральте, марудиш. Назви дівку русалкою, і вже навіть ріки не треба. Гірше, що тут родини дітні, як холера, й на одну панну припадає три брати. І всі страшні власники. Вони мене схопили, зав’язалася бійка…

– Авжеж. У бійці ти би поплатився більшим, аніж відірваним рукавом.

– Згода, нехай буде так. Зробився гамір. Я втік від них.

– Яким чином, можна спитати?

– Прудко. І перед себе, без оглядки. Маю вправність.

У тому Геральт не сумнівався. Було загальновідомим у Північних Королівствах фактом, що дев’ять з десяти мандрівних поетів то бездарі й безталанники, які зважають лише на оплески жіночої частини публіки. Яскі́р належав до справді обдарованої меншості, що тільки сприяло в його завзятій практиці баламутства. І це в’язалося з досвідом на полі блискавичних евакуацій.

– Ну, Геральте! Що ти так дивишся? Дай-но вскочити на коня…

– Коли хочеш повернутися в ту околицю, то не розраховуй на охорону.

– Але ж я не вимагаю, щоб ти набив морди сільським грубіянам. Стане й того, що ти глянеш косо, усміхнешся так, як то маєш за звичку, а заодно зробиш їм тяжко в портах. Можу я просити хоча б трошки жертовності?

Геральт зітхнув. А вищирений поет прийняв те за капітуляцію, котрою зітхання по суті й було.

– Отже й ти прямуєш до Чудов’янки на торговище. Купуєш, Геральте? Чи продаєш?

– Не маю чого спродавати.

– Ну, а свої послуги? Там завше великий тлум таких людей, котрим трапляються прокльони, закляття й усілякі монстри. Відьмак там впишеться.

– Натякаєш, що приймуть мене за ще одного чудака? А себе бачив?

– Смутиш мене сьогодні прегірко – образився Яскір та відразу повернувся до безнадійної спроби розгладити одяг.

Вони їхали крутою стежиною проз молодняк, крізь завись розігрітого повітря й клубище лісних ароматів, і в нагло впалому мовчанні Геральта знов прошила голка непокою.

– Смутиш – повторив поет. – Маю на те раду. Уяви собі, до Чудов’янки прямував разом із громадою краснолюдів. Підслухав дещо, вхопив кілька виразів, і так сидячи у хворостняку, криючись від тих фурій, опрацював їх творчо. Маю тепер на озброєнні куплет…

– Чуєш?

– Що? Нічого не чую.

– Отож-бо.

– Не лякай мене, Геральте! Відчув щось?

– Маєш музикальне вухо. В околиці з учора. І не зауважив нічого незвичайного?

– Ми в долині Чудов’янки, тут повно чудес в решеті…

– Ні, ні. Послухай. Зараз.

Яскір покрутив головою, скривився, звів плечима. Однак уразив Геральта, жбурнувши недбало:

– Йдеться про птахів? Ха, ображаєш, відьмаче. Оний феномен звернув мою увагу одразу, ледь разом з краснолюдами з’їхали з узгір’я й заглибилися у ліс.

– І?

– І що?

– Нікого іншого це не здивувало?

– Може й здивувало. Але інші справи з’їли мій час, котрий, нагадаю, взагалі-то цінний.

– А пташине мовчання то хіба не добра тема для балади?

– Легко впізнати неука! Ніколи, Геральте, не охопиш ти поезію своїм цинічним помислом. Балада, вваж, пишеться не про незвичайності, а про банальності. Мистецтво полягає в тому, аби зробити їх небанальними. Тривіальне перекуй в екзотичне, бридке в гарне, лукавства в правду…

– Дійсно, маєш рацію.

– Акурат ці слова не мої. Я цитував.

– Маєш рацію, що ніколи тої твоєї поезії не зрозумію.

Частина ІІ

Почули село вони раніше, ніж побачили.

– Шляк би трафив новоприбулих і чужоземців. Тільки понюхай! – випалив Яскір. – Смердить, наче тут на стації зо дві дивізії!

Бард винятково не перебільшував. Вільготний ліс тхнув на них хвилею звального смороду, особливо докучливого в тяжкому й парному повітрі.

Протягом більшої частини року тут було відлюддя, однак на час ярмарку воно змінялося в ціль розмаїтих пілігримств і перегринацій, справді космополітичне місце, що вітає кожного з розкритими обіймами. Купа люду, що звалилася на околицю, мусила, одначе, давати собі раду з фізіологічними проблемами, і граничний з селом руб пущі перетворився в один великий вигріб. Хоча Геральтові спадало битися зі зевглями і топельцями в стоках, а міміку він контролював досконало, й то не стримався скривитись. Яскір же знайшов десь у закамарках свого скромного інвентарю парфумовану хустку, котрою обвив собі півобличчя за розбійницькою модою. Так вони в’їхали в межі Чудов’янки.

Колись то було одне з багатьох сіл на пограниччі світу й дичавини. Для мешканців село в ті часи було безіменне, інші звали його глибокою глушиною, а формально, згідно зі списками в книгах феодальних лордів, село носило ім’я не набагато краще, бо було те Міногове-Горішнє. Назву ж Чудов’янки воно прибрало собі десятиліття назад, коли відбувся у ньому перший ярмарок чудес.

Сталося це через примху долі. Випадок хотів, щоби на тому східному рубежі Півночі, на краю Лірії, стрілися одночасно чотири вигнані з неї групи зі сумнівною репутацією. Першою були штукарі й циркачі разом з усім своїм дивовижним «звіринцем», що включав бородатих жінок, двоголового карлика та навіть людино-звірячі гібриди. До другої належали вигнанці з Капітулу, маги-невдатники разом з ренегатами. Третьою були шукачі скарбів й артефактів, банда самозваних археологів, підземні розкрадачі, котрим добра смуга дозволила віднайти певну кількість фактично придатних до вжитку предметів.

Останню групу, ключову для започаткування щорічного торгового свята, становила двійка братів з колись поважної купецької родини. Ті зачули наживне діло, надали капітал і подбали про розголос, перво впевнившись, що долини не сягають звичайні норми та регуляції. Звісно, маги з Капітулу встановили самі для себе право завітати, подібно вчинили й богобійні священики більшості релігій. Як однак оказалося, на перший ще досить млявий торг не завітав жоден з магів чи священиків. На пізніші вже більше – також нікого, офіційно. Не важко, одначе, було розпізнати їх серед прибулих. Бо чародії й священики мали діловий нюх і, коли тільки вчували ним, інтересувалися, виглядали оказії, спродавали й купували, складаючи уяву про чорний ринок. І діло крутилося, а Чудов’янка процвітала.

Весь була положена над озером, лисніла здалека до подорожніх безліком барв і вітала гостей говором і галасом, не рахуючи сморід із пасма чагарів. На зарослому комишем березі розкладалися приїжджі, учиняли тут же гулянки, і було знати, що більшість підрядників прийшла з випередженням і не прозябає.

По ту сторону озера зносилася в небо стрімка скальна стіна, висотою у добрі сто стоп. На її вершині постав замок, ледь видний з тої відстані, а надто бо замаскований зеленню, що оплела зруйновані мури. Замок був свідком упаду пойменованих купців-засновників. Нім здолали його закінчити, дощенту спалився той. Разом із жителями, що влаштовували собі всередині учти й оргії. Мовляли про змову магів, про вибух змієвого вогню, про мстивих духів. Що б не стояло за пожаром, це не вплинуло на саме торговище. Воно пережило своїх творців і, власне, постало у всій красі перед Геральтом і Яскором.

– Такий рубіж я розумію! – мовив Яскір, коли проїхали проз оплітки й побачили таверну, яка тріщала по швах. Сівши на ґанку з пивом, вони обсервували плин людської і нелюдської маси.

Крами розкладалися вздовж брукованої алеї, на диво непідходящої до видних у тлі холопських хат. Торгівля тут була повсюдна. І хоч більшість з дрібничок була безсумнівно фальсифікатами, справжня магія траплялася настільки часто, що медальйон Геральта подриґував щокроку.

– Оце я розумію! – повторив Яскір, шукаючи в кухлі дно. – Ні з чим не порівняти долину Чудов’янки; ні з чим не порівняти непогану корчму, услужного корчмаря і повний гаман, котрий ту послужливість може використати!

Про те, що пили за кошт Геральта, поет навіть не заїкнувся. А відьмак промовчав.

– А пам’ятаєш – продовжив безсоромний Яскір – наш попередній візит на край світу? У розпал літа, як зараз. Дива-невидальця, дияволи і Жива… Привіз тоді звідти кілька пам’яток…

Він гладив при тому лютню і намірявся ось-ось скористатися нею; каталізатором тої хоті була прохожа повз корчму трійка привабливих дівчат, при виді котрих Яскорові очі аж засвітилися. Однак запал поета враз зник.

– То вони! – шепнув він, умить взятий страхом. – Геральте! То ті брати-ідіоти!

Відьмак обернувся. Через тлум ішла трійка виростків, запеклих і плечистих. Вони минули конов’язь перед корчмою, минули ґанок і стіл, під яким укрився Яскір, і потому попрямували кудись у товщу народу.

– Ех, Яскоре, Яскоре – Геральт покрутив головою – Казав же. Я не твоя охорона.

– Дай спокій. От кожного разу це проходимо. Відьмак нейтральний, відьмак байдужий, відьмаки ані викидайла, ані ескорт, бо їх ніяк не обходять людські долі. Знаєш, що я тобі скажу? Що така нейтральність, коли б’ють приятеля, це гівняна нейтральність! І гівняний такий приятель.

– По правді, я повинен був умовиться з тобою про зустріч і пильнувати тебе від самого початку. Не пішов би ти тоді самопаски на любовні подвиги. І не мав би я зараз турботи.

– І не маєш. Бачиш, вони пішли собі. Зрештою, як я вже згадував, ті страхопуди злякаються самої лише твоєї пики. Ну, не те, щоб ти був бридкішим, ніж половина того збориська, але… Повертають! Геральте! Йдуть до корчми! Не сиди так!  

– А я посиджу собі – відповів відьмак. – переконаюся, яким бридким є насправді.

Однак він зжалився і дав аргументації по-мертвецькому поблідлого поета переконати себе. Непомічені трійкою братів, вони умикнули з ґанку й пішли разом у найрясніший тлум.

У лабіринті лавок, возів, таборів і наметів не відомо було, на що закинути око. Від криків перекупників і перекупниць боліли вуха, від многості хвалених товарів розбігалися очі. Геральтові попробували втулити талісмани від усіляких хвороб, різнорідні фрагменти різнорідних бестій, у більшості певні підробки, а також реліквії-мощі, як казано, приналежні святим, кількість котрих, проте, передбачала, що оні святці мали на руках не п’ять, а добру сотню пальців.  

Вовчий медальйон дрижав безустанку, адже серед всього того безладу мусили ховатися чародійські перли. На торзі крутилися також маги. Геральт розпізнав кілька. Сам також був розпізнаний. О диво, це не зіпсувало йому спацір. Навіть ніхто не кривився спеціально при його виді. Це трохи поправляло Геральтові гумор.

Але навіть цілком непоганого пива разом із відсутністю антипатії не вистачало, щоби до кінця розвеселити його; у певний момент він підвів голову й поглянув на блакитне небо. Було порожньо. Пташиний домен був позбавлений господарів.  

Яскір, віддалившись від безпосередньої небезпеки, став сліпий, зокрема до настрою товариша.

– Видав, Геральте? – проголосив він, стріляючи очима на всі сторони. – Шафірове вино! Сивуха з челенків сколопендроморфа! Хай їй, треба мені знайти якогось мецената, бо гаман пустий, а товари спокусливі, ой, спокусливі! Гей-гей, де мені з тим шматтям… Що це? Баранячий кожух, але не з будь-якого барана, а з людожерної бестії з Маг-Турги? О-о-о, коли про броню мова, то поглянь-но на оте! Що то є? Броня з луски морського сома? Тепер можу сказати, що я видав усе, і анітрохи не перебільшити, про що ти так часто мені докоряєш, відьмаче… Геральте? О, боги, що ж так дере пельку?

– Птахи – повільно відповів Геральт. – Достобіса птахів.

Тої ж миті вони побачили джерело галасу. Тлум порідшав, всі уникали какофонії крякоту, каркання і висків. Перед бардом і відьмаком постав крам, один з найразючіших. Справжня фортеця о мурах і зубцях, збудованих із кліток і кліточок. Птаство всіх мастей, одначе, не присідало ґречно за дротом і ґратами, а навпаки кидалося, мов шалене, роблячи пекельний ґвалт і куру пір’я.

– Гей! – волав один зі стражників фестивалю, котрих можна було впізнати по відзнаці, прип’ятій до шкірянки. – Що тут коїться? Негайно заспокоїти експонати! Ти, дівко, хто тут рядить?

Окликана дівчина, ясноволоса і грубо одіта, несла на собі сліди праці з птахами: передпліччя подряпані, убір захвойданий. Під взором стражника і купи глядачів та розхвилювалася.

– Пане… Тільки-но зачали, от ураз і з нічого…

– Ти се мені не тлумач, а клич принципала!

– Та як, коли його нема! Зникнув три дні тому, саму мене зоставив…

– Правда! – втрутився хтось з аудиторії, що передчувала цікавий спектакль. – Чув, що пару днів назад пташник попивав у «Під мохастим тролем» і розповідав, що чекає його не леда-яка виправа!

– Правда! – додав хтось інший. – І яйце мав! Яйце показував!

– Він завжди з яйцями ходив!

– То якесь магічне!

– Така метушня зробилася, коли люди Ловчої хотіли затримати пташника!

– Тиша! – гукнув стражник, але лавина голосів його вже засипала.

Проз тлум пропхався лисавий і товстий превелебний у священицьких шатах.

– Не птахи то, а демонічне поріддя! – заволав він. – Безперечно їх поплутало! Я на тому знаюся, я мав справу з одержимими! Слухайте, люди, що вам скажу!

– Мов, мов!

– Забагато тут безбожництва! Цілий день проходжався я між ознаками єресі й блюзнірства! Чудесами звете їх, але всякі чудеса приналежні богові! Тож скажу вам: уся она Чудов’янка то одне лжечудо, і я положу тому край!

Юрба пригрозила йому висвистами. Священик прудко скорегував зміст своєї промови й повернувся до теми демонів, значно безпечнішої і більш хваткої:

– Беріться за оружжя, яке хто має, і вбийте ту прокляту зграю! І поспішайте, поки демон не вийшов із пташиної форми і не постав у своєму справжньому страхітливому тілі.

– Пане! – заплакала дівчина. – Так не можна…

– Як не можна, коли можна?! Буде мені тут диктувати, що дозволено, а що ні, наче рівня богові! Це підпадає під блюзнірство! Беріться за птахи, люди добрі, і якнайшвидше, а ти, дівко, підеш зі мною на цей, як його, божий суд!

– Стражник, звісно, замірявся стати на сторону дівчини, але арифметику знав достатньо, аби піддатися чисельній перевазі розлюченого натовпу. Хтось там ще закликав до поміркованості, інші до розсуду – безрезультатно.

Геральт і Яскір, уткнуті в тисняву, не могли видертися. Поет зиркнув на відьмака. Геральт бився з думками, а думки ті стосувалися биття. Аж нарешті характерні для натовпу піднесення й глупство сягнули зеніту і з тижби виступила четвірка передовиків святої праці під диригуванням священика. Вони виглядали неабияк підпитими, і може, тому так горнулися до роботи. У п’ястях вони мали ножі.  

Дівчина вскочила поміж ними і клітками, заслонивши ті власним тілом.

Птаство стрибало, робило гам.

Геральт бував уже в подібних ситуаціях. Бачив самосуди. Їх завше супроводжувала та сама дилема. Зрештою він прийняв рішення.

Він проломився крізь тлум, пропхнувся між роззявами, вискочив наперед до четвірки ножоносців. У людській гущаві він не мав змоги якось дотягтися до перевішаного через рамено меча. Тож зараз він облишив той. Його кулаки занадто свербіли.

Стоячи на узбіччі, священик залишався пильним.

– Чортова відміна! – завив він. – Коханець відьом! Біловолосий монстр, кровопивця блудливий! І його взяти, люди!

«З тим кровопивцею він перебрав» – промелькнуло поміж Геральтових думок. Потому відьмак перестав думати. Дилема змінилася в «бути чи не бути». Четвірка розохочених мужчин повернулася до нього зі зброєю.

– Відступіться – промовив він повільно, розтягнувши губи в роками практикованому усміху. – Киньте ножі. І здрисніть, поки я не злий.

Але таких не переконала би навіть ціла гама паскудних усмішок. Також вони вміли лічити. Четверо на одного, плюс добрі дві дюжини глядачів – відповідно сконстатували, що видається оказія здобути оплески.

Вони обступили півколом. Миг ока і Геральт уже оцінив усю четвірку. Кривоніжка, певно колишній військовий. Далі силач із мальовничою жагою до бійки на обличчі. Претендент на звання фехтмейстера тримав ніж, ніби то меч. І кишеньковий злодій, чоловічок низький і щуплий, перекидаючий зброю з долоні в долонь.

– Останній шанс – застеріг відьмак.

– Бий чорта! – випалив священик. – Бий, хто в бога вірить!

Видати, віра в народі зоставалася сильна, бо зграя ринула на Геральта без вагань.

Було зернятко правди в словах священика: у той момент Геральт таки нагадував чорта. Одягнутий у чорне і диявольськи швидкий він без проблем уникав перших невправних випадів. Він маневрував противниками, копнув кривоніжку в здорове коліно і падаючому врізав навідліг просто в зуби. Силач пробурчав, жбурнув ніж наосліп і вибрав голі кулаки. Дарма вибрав. Геральт не дав настигнути себе хуком, висмикнувся зі спроби захвату і сам вдарив силака в підгорля. Тамтой заґелґотав і невдовзі впав. Фехтмейстер заповнив по нім лакуну.

Коли б Геральт мав рефлекси людини, різанина би досягла його. А так, очевидно, вона не досягла. Він пхнув фехтмейстера, і той спіткнувся об кривоніжку, захитався і тяжко приземлився на зад.

Кишеньковий злодій мав більше інстинкту самозбереження, але й не менше охоти до смертовбивства. Він не ризикнув. Він заскочив за Геральта й кинувся на нього з тилу. Навіть нелюдська звинність відьмака, навіть супутнє їй усвідомлення поля бою не позволили б ухилитись.

Але ухилитись і не було потрібно. Кишенькового злодія з розмахом стрів цебер, повний зшкрябаних пташиних відходів. Він луснув від удару й обдав невдалого вбивця від стоп до голови, і той з йойком ліг на землю.

Геральт відступив від гідного жалю видива.

– Дяка, Яскоре! Вчасно.

Бард, котрий був подівався десь на час мордобою, променів гордістю, пружив вутлі плечі й ось-ось хотів почати кланятися споглядачам. Стримала його лише відозва побілілого від злості священика.

– Люди! – заволав святобливий муж. – Позволите паношитися паршивцям у цьому благословенному містечку?

Геральт ступив до нього два кроки. Твар священика набрала селерової барви. Він спробував цофнутися геть, ач безуспішно – збіговисько блокувало дорогу до втечі.

– Ще одне слово – застеріг відьмак. – Ще один «плюгавець» або «паршивець», і зробиться направду плюгаво і паршиво. Більше, ніж досі.

– Плюгавцю! Паршивцю! Не будеш мені тут…

– Бачиш, що ношу за плечима? Бачиш. А бачиш, що сам маєш за плечима?

Священик мимохіть обернувся на п’яті.

Геральт не потребував ще кроку, аби відважити стусана. Але тепер зшукав оказію дати копняка в зад. Від вельми вправного гепака священик полетів щучкою в тлум, той розступився, і він нирнув просто в маєстатичну піраміду гною.  

– Дякую Вам, пане – озвалася опікунка краму. – Дякую, але тепер Ви будете змушені …

І тоді в гру вступив закон.

– Спокій! Розступіться! Назад! – ричав стражник, раніше випихнутий на узбіччя. Рик той не подіяв би, коли б не авторитет, підсилений трьома його товаришами, що раптом з’явилися. – Де проводирі? Давай мені їх сюди!

– Тікай, Яскоре – буркнув упівголоса Геральт. – Я якось викручуся.

– Риторичне питання: хіба то не я експерт у викручуванні?

– Іди, холера!

Яскір зміг би втекти від стражі, але водночас, домірюючи лиха, на краю тижби зматеріалізувалися троє братів.

– Попався! Хапай перелюбця! Тепер не втечеш, вивалашаємо на місці…

– Я зостаюся – сказав блідий Яскір. – Гей! Панове стражі! Арештуйте нас! Ми зізнаємося! В усьому! Добровільно підемо! Заберіть нас!

Стражники поступили відповідно його побажанню.

Частина ІІІ

Їх замкнули – вони того сподівалися. Але не думали, що місцем ув’язнення буде алькир позад корчми, тої самої, на ґанку котрої попивали було пиво перед нинішньою авантюрою.

Стража поводилася обережно. Відібрали Герельтову зброю, відповідали уривчасто, казали чекати. На кого, на що – не уточнювали. Яскір дав волю своїй багатій уяві і почав розписувати компаньйонові своє бачення правосуддя, засвоєне від стражів зі закутків цивілізації. У поета не забрали лютню, і невдовзі він зачав допасовувати скочні ноти до мальованого солодкомовного образу.

Назовні вижарювалося розпалене літнім сонцем небо. Стражник на ім’я Казьмир, той самий, котрий брав їх під арешт, прийшов незадовго до заходу сонця.

Яскір накинувся на нього з порогу з істино віконтською манерою:

– Воістину панує тут занепад звичаїв! Хіба годиться гостей вашої Чудов’янки замикати отак, без ані слова пояснення, з непевністю в головах і, що важніше, з пустим брухом?

Казьмир скинув до когось долонею. Внесли доволі показну вечерю. Яскір надувся вже понад свій віконтський статус.

– Що таке, вашеце? – спитав занепокоєний стражник. – Забрати? Не з’їсть вашець?

З Яскіра вийшло повітря.

– Ну, звісно, що з’їм.

Геральт же не одразу скористався почастунком. Більше тішило його, що ласування відібрало в поета можливість до згубного красномовства.

– Зализуються – звістив стражник, передчуваючи питання. – Нехай дякують богам, що нікому не сталося значної кривди. Що? Чого так кривитеся?

– То від згадки богів – пояснив Геральт.

– Га, міг би й здогадатися! Знайте, що і святобливому Карасеві не зійде його під’юджування, не вийде сухим. Тута земля нейтральна і та, ну, світська. Мали вже собі його на пеньку.

– Добре чути.

– Поза тим мушу сказати, що Ви переборщили.  

– Переборщив – признав Геральт. – Всі ми переборщили. Моя вина, пане стражнику. Маю алергію.

– На що ж, а?

– На тупість.

– Розумію, розумію, досконало розумію. – Стражник шельмівськи усміхнувся. – І бачу, що Ви сподобаєтеся їй.

– Сподобаюся кому?

– Ви є відьмак, правильно підмітив?

– Правильно. Мене видав меч, медальйон чи паршивість?

– Ей, де там, пане відьмак, не беріть до серця слова святобливого Карася. Не далі як учора паршивістю він назвав кімнату кривих дзеркал, які нібито спотворюють створений богами образ людини. І по правді той вирок він зробив, подивившись акурат у те люстро, котре не викривляло нічого…

– Досить про священика, якщо можна. Кому я маю сподобатися?

– Великій Ловчій. Вона невдовзі вернеться і точно захоче з Вами порозмовляти, пане відьмак.

– Про що ж? Про інцидент на торзі?

– Де там. Хоча… Хоча так. Йтиметься про птахів. По страві запрошую назовні й щодо поведінки перепрошую. Є дещо, що Ви повинні побачити.

– Велика Ловча… – буркотів поет, коли стражник разом з кількома товаришами вів їх у напрямі озера. – Велика Ловча. Долітало щось таке до моїх вух, однак не пам’ятаю… плітка, балада чи правдива вістка.

Чудов’янка заспокоїлася, принамні на позір. Смерк клав кінець гендлю, але відкривав поле для красування всілякій бесіді та розпусті. На їхню малу ходу ніхто не звернув уваги; підхмеленість, наче заразна хвороба, швидко підпорядкувала собі весь і прилеглі обози.

– Велика Ловча… – повторив Яскір. – Може, то якась чародійка? Ото би нам підфартило!

– Не бачу в тому жодного фарту.

– Як це? Я розбивач дівочих сердець, проте ти криголам, що добереться навіть до зимного, як сто дияволів, серця чарівниці…

– Яскоре. З твоєї ласки, заткнися.

– Оце тута – заявив стражник.

Вони стояли на стрімчаку понад розколисаним лісом комишу.

– На що чекаємо?

– Побачите. Будь-якої хвилини.

– Я бачу озеро – ознаймив Яскір по чеканню чверть години. – І трощу, І урвисько. Я поет, неабиякий віршописець, але в тому романтичному краєвиді зовсім не спостерігаю нічого надзвичайного…

– О! Є!

– Що? Де?

– Вогонь! Позирніть, панове. Там, на верхівці.

– Чоловіче, скажи на милість божу і зависть чорту, це ти нас сюди притяг, щоби показати вогонь? Геральте! Підтримай мене! Не даймо себе зневажати!

– А що там? – запитав спокійно Геральт. – Чи то не ваш замок?

– Він – буркнув не пройнятий Яскоровим вибухом стражник. – Зара зобачите, що там робиться вже третю ніч.

– Я – бард випнув груди – візьмуся за розв’язання вашеці проблеми. Оцей відьмак підтвердить, що трудно знайти ліпший глас розсудку. Отож певно хтось пішов на руїни оного замка. З хмизом. З кресивом і губкою. І розпалив там вогнисько. Кінець пісні.

– О, ні! – стражник не дав удатися до дефензиви. – Не кінець, то ледве початок. Заспів, скажу я вам.

Потім вони переконалися, що Казьмир не молов язиком надармо.

Самотній пломінчик, маленька іскорка, що мерехтить на границі темної землі і роз’ясненого Молодиком неба, нагло вистрілила гейзером до небозводу і преобразилася у мінливий, пульсуючий стовп вогню, що підпалив собою небосхил. Луна розквітла на всьому горизонті, і в Чудов’янці на момент зробилося ясно, як у середині дня. Розляглося кілька криків, проте радше радісних – утішних, як на показі магічних феєрверків.

– Нехай мені вирвуть язик і пальці втнуть! – прохрипів Яскір, завмерлий з долонею на капелюсі. – Що то було?!

– Це – відповів стражник – запрагнула довідатися Велика Ловча. Пішла от вчора, ач без скутку. Пішла і даві. Незабаром повинна вернутися. І з певністю захоче собі пораду відьмака.

Геральт мовчав, вглядаючись без мруження ока в інфернальний спектакль.

– Та-ак… – Велика Ловча нахилилася до відьмака і послала йому прихильну усмішку. – Власне, так я собі й уявляла славетного Білого Вовка.

«Без взаємності» – подумав Геральт.

Меррінда Геврот, почесний член Ліги мисливців, приборкувачка гоблінів з-під Постільзьких гір і власниця Семи трофеїв, знана також як Велика Ловча Півночі, мала за пазухою ще багато титулів. Проте широкий загал не знав її, а вона сама не прагла слави. Геральт не знав, на кого очікувати.

Він сумнівався, що Ловча окажеться чародійкою. І слушно. Бо Меррінда Геврот відрізнялася від чародійок з усіх поглядів, принаймні на вигляд. То була бій-баба, широка в барках, упакована в шкіряний панцир, коротко обкарнана, загоріла і позначена шрамами. Її очі, мало того, що малі, ще постійно примружені, губилися десь у посполитій фізіономії. Але, власне, оті очі – єдина річ в усій Ловчій – нагадували Герельтові чародійчині. Очі рахівничі, бездушні, злосливі. Злі. І дуже інтелігентні.

Попри брак законодавства, Велика Ловча мала в Чудов’янці мир. До послуху вимушували її підлеглі, що здалека виглядали, як зібрання здирців. Як пояснив Казьмир, вони цілком непогано ладнали зі стражею Чудов’янки, і це тому, що Ловча не раз і не два боролася з потворами, які загрожували весі. Хоч не була відьмаком. Полювання було її пристрастю, а не вивченим фахом. Фанаберія дівчини з занепалого роду, котра відкрила себе наново.

Спеціально для неї опорожнили заїзд із гостями. Тих, хто пручалися, погнали силою. Геральтові й Яскорові товаришив один Казьмир. Перед неминучим прибуттям Ловчої вони спромоглися урвати з ним коротеньку балачку.

– Розкажи про той замок – попросив відьмак.

– А про що тут балакати? Нічого там немає. Голі стіни, пусті комори, попелища, сильно зарослі. Давно там не був, зрештою. Мало хто туди ходить.

– І чому так? Має репутацію навроченого місця?

– Де там. Попросту задалеко і зависоко. Кому би хотілося побивати дупу по тих гірках і кущах? Як тільки розграбували, що змогли, так халупа і стала собі гнила. До часу, аж поки не запломеніли там вогні.

Коли назовні затупали черевики, Геральт прошипів:

– Не розкривай рота. Я буду говорити.

Яскір, хоч раз послушний, рота не розкрив, принаймні не відразу.

Ловча ввійшла до корчми разом зі свитою. Запахло землею, хвоєю, а потім спаленищем. Зітхнувши і відперезавши меч, вона сіла на лаві навпроти тактовно замовклих Геральта і Яскора.

– Ото вони, пані Геврот – звістив Казьмир. – Яскір, поет світової слави, і Геральт із Ривії, відьмак, званий Білим Вовком.

Велика Ловча вищирилася в трохи щербатій усмішці пукастих губ.

– Та-ак… Власне, так я собі й уявляла славетного Білого Вовка.

«Без взаємності» – подумав Геральт.

– Вибачте мені, пані – зачав він – мою різкість. Як мені мається, ми обоє професіонали. Тому перейдемо до конкретики, бо обоє запевне її любимо й цінуємо…

– Певно, запитаєш, що тут робите, еге?

– Так. І що робите Ви, пані.

– Ніяка з мене пані, не від часу, коли овдовіла завдяки власній руці, озброєній ножем! Я є ловча, так як ти є відьмак. Нас визначає наша професія. А щодо приводів, через котрі тут перебуваєте… Присутній тута Казьмир чоловік розсудний. Він не покарав вас за вчинену пригоду, ба більше, побачив, що ви можете помогти в розв’язанні нашої… проблеми.  

Вона мовила швидко, мовила голосно і з нехлюйством, але з-під посполитого фасаду визирали ознаки шляхетського походження. Акцент, словник, поза були когось, кому в силу вродження приналежить честь і слава.

– Ми не вчиняли ту пригоду навмисно – мовив Геральт. – Я попросив групу їх-мостей заспокоїтися та опам’ятатися. Не послухали. То була самооборона.

– Відьмацька самооборона то майже атака – зауважила Ловча. – Без обав! Той священик і мені був немилий. Не мав пошани до жінок, котрим відхотілися покора й тихість. Казьмир як страж порядку може стверджувати інакше, але священикові копняк і прочухан належалися, як табуретка столу. Тимчасом, нім перейдемо до справи, чи можеш, Казьмире, зорганізувати якоїсь страви? Для нас і для моїх людей теж. Конаємо з голоду. Це був довгий день.

Довкола закрутилося їдження, служки закрутилися довкола столу, враз між Ловчою та Геральтом і Яскором приземлилися група полумисків і ряд джбанів.

– Скоро вже не йдеться ні про яку кару, – терпеливо почав Геральт, – тоді зостається лиш тільки квестія замку і нічних вогнів.

– Казьмире, показав їм?

– Так точно. Бачили.

– Бачили. Знаєш, відьмаче, я допіру звідти вернулася. З цілоденної спроби видертися на вершину, поближче до замку. Крупне фіаско. Бродіння по чагарях і строминах, болото і травина́, і та пташина зараза.

– Казьмир не споминав, щоби саме лише діставання до замку граничило з неможливістю.

– Бо не граничило. Поки не з’явився в ньому вогонь. Поки птахи з усієї долини не впали в шал.

Геральт завагався. Він не любив незнання, особливо в справах, у котрих сам експерт. Та як би він не думав, і далі не бачив спільного елементу в усіх тих подіях, їхнього зв’язку.

– Ти Ловча – мовив він. – Отже ти ловиш. Розмовляєш з відьмаком. Отже хочеш щось уполювати. Щось, що настрашило все птаство в околиці. Щось, що ніччю бухає вогнем у небо, як повалений на хребет драконисько.

– Не дракон, але близько. Мене починає бавити твоя обачність. Ти наче обізнаний з посткон’юнкційною фауною, і ніби не знаєш, що зачаїлося в старому замку?

– Не знаю. Направду не знаю.

Ловча відсалютувала повним кухлем, аж полилося на стіл.

– Раріг – повідомила вона.

Яскір підвів брови, але далі сидів тихо. Радше від незнання, ніж нехоті говорити.

– Раріг то міф – парирував настійливо Геральт. Він був змучений і знуджений усією тою морокою. – Акурат один з тих, котрі не мають приземленого відповідника, не мають пояснення. Бо не існують.

– Золоті дракони – приснула Ловча – теж якби не існують. Але я такого бачила.

– Справді? – втрутився зацікавлений Яскір. – Де ж?

– А на зерриканських границях, на землях змієпоклонників, де квітнуть їхні культи.

– Увірю, коли сам побачу – мовив Геральт. – Біс із драконами, не про них мала бути мова. Рарогів, повторяю, немає.

– Звідки така непохитна впевненість, відьмаче?

– Звідти, що жоден із відьмаків ніколи не стрічав рарога.

– Так довіряєш реляціям своїх співбратів? Чекай, чекай. Так як з відьмаками мене пов’язує місія винищення потвор, я цілком добре орієнтуюся в вашій заплутаній історії. І знаю, що колись відьмацькі школи не недолюблювали одна одну. Ти вовк, тож Каєр-Морген. Відгадала?

– Бачиш! Ми взнаємо один одного. Ще хвиля і перейдемо до міряння шрамами, і повір, маю їх кілька тут і там, еге-ге! Вертаючись до теми… Відьмаки з Каєр-Моргену могли ніколи не стрічати рарога. Але от відьмакам із Повіссу, зі школи Кота, пощастило більше.

– Є які-небудь задокументовані випадки?

– Є слова наочного свідка.

– Не довіряв би Котам. Багато з них скінчило на стежці найманих убивць. Багато перемішалося в їх лобах. Коли б я сам порозмовляв з тим свідком, віч-на-віч, як один відьмак з іншим відьмаком…

– Не вийде того зробити – скривилася Ловча. – Бідолага скапав кров’ю у якійсь другорядній бійці-попийці. Але я повірила його словам. Рароги існують. Принаймні існували. Колись. І знов існуватимуть. Невдовзі. То ніяке не марево, нетривале ніби уламок льоду на долоні. Один виклюнувся, власне, на вершині взгір’я.

– Міфи, байки, дивця до пивця.

– Дивця, дивця, крупні дивця, але повір, Геральте, дива стаються. Зазвичай тоді, коли їх не очікуємо. Зараз маємо перевагу. Використаймо її. Задушімо диво в зародку, поки воно не нав’язалося людям.

– Раріг! – не витримав Яскір. – Пам’ятаю, припоминаю! Хай мені, а це історія! Чудеса, песся кров, справжні чудеса! Всяко, раріг то ніщо інше, як жар-птиця!

– Видима річ, жар-птиця – підтвердила Ловча. – Оце ентузіазм! Оце запал! А з відьмаків, холодних професіоналів, запал від чудес, бач, як з гуски вода…

– Гуски? – прихнув Яскір. – От саме як ті гуски. Одне лише ґелґочуть протяжно ту саму співанку: та потвора така, та сяка, того не чіпатиму, томтой вимерлий, той негрізний, той не існує. Не дивуйся Геральтові, пані. Він завше так. Не повірить поки не помацає. Але скоро він не хоче балакати, то я охоче й сумлінно надолужу те. Отож, виобразіть собі, я знаю те, чого не відає відьмак! Я готовий допомогти у полюванні!

– Яскоре! – шикнув Геральт.

– … бо я, як зрештою заслужено гласить моя слава, спеціаліст з легенд і міфів.

– Яскоре!

– Спокійно, Геральте – з гідністю перервав його бард. – Окажи трохи покори.

– На те і розраховувала – визнала Ловча. – каліки перехожі, старі няньки і віршороби то невичерпна скарбниця легенд і оповідок про всілякі чудеса. І за кожною з них може критися правда.

– Яскоре, у цю хвилю ти не маєш поняття, про що мова…

– Мене заплутав той «раріг». Зате жар-птиця, о так, про неї чув. Кожен бард знає баладу про жар-птицю і драконицю, про Баал-Зебута в тілі гада, котрий бився з рарогом за панування у небесах. Про південний вітер і північний, про появу пустелі Корат… Хм, дайте погребтися в пам’яті… Жар-птиці народжуються з драконячого яйця, загартованого у вічному вогню підзем’я і розплавленому камені… Спершу підкидаєш його до пташиного гнізда на час переднівку, а потім робиш офіру всеспалення і сам берешся висиджувати яйце на згарищі. І на дев’ятий день відкриється Дев’яті Врата Пресподниці й у світ увійде жар-птиця. Владичиця небес, гроза птаства, володарка вогню.

– Перестань, Яскоре – кисло проказав Геральт. – Мелеш вже навіть не як віршомаз, а як стара нянька.

– Правду кажу! Лише злегка прикрашену!

– Гівно правду.

– Перепрошую, баладну правду.

– Те й кажу. Зрештою подумай, що плетеш. Диво, щоб такий вид міг взагалі вижити й множитись.

– Ха, думаєш, що підловив? О, ні. Бо, бачиш, того виду, власне, вже немає. Але був. Безперечно був!

Їхній обмін думками Ловча слухала з виразною втіхою.

– І що ще відомо співцям про ту жар-птицю, а? – запитала вона.

– Вона володарка всього птаства, государиня широкого неба, котрій протистояти може лишень трубадур, що піснею приборкує птахів…

– Досить – перервав Геральт. – Хіба ми тут зібралися, щоб оповідати один одному байки?

– Ні. – Ловча вмить споважніла. – Зібралися , щоб вбити байку.

– Пане Казьмире – звернувся відьмак. – Прислухайтеся уважно. Вам не видається оце все несмішною гуморескою?

Стражник покрутив головою.

– Хотілося б, пане відьмак, і мало би. Але бачив, що бачив. Не тільки вогонь. Коли пані Геврот вирішила, що скоріш за все то є раріг, тоді я собі подумав: «раріг-серіг, маячня». А потім забрався разом з першою експедицією на взгір’я. Був за провідника. Боги, що там діялося! Наче не досить вогнистого стовпа й роз’ясненої тьми, на нас напали птахи.

– Хочете сказати, що це птахи не дають вам дістатися до замку?

– Так точно – притакнув Казьмир. – Ошалілі птахи. Такі ж ошалілі, як ті в клітках Пташника. Цілий клин кидається з неба: дзьоби, пазури й виск. А там нелегко пройти, бо над урвищем йде вузенька і відкрита стежка, єдина дорога.

– Тож ніхто не бачив оного… рарога.

– Так – відповіла Ловча.

– Яскоре. Їдемо. Це не питання ціни. Тут попросту нічого для нас немає. Подякуй за вечерю і…

– Сидіти!

Ловча підкреслила свої слова, гепнувши кухлем о стіл.

– Сидіти! – повторила вона, майже гарчачи.

Геральт не сідав. Шило виткнулося з мішка й заскочило Яскора аж так, що той занімів.

– Отже – покивав головою відьмак. – Не приязна конверзація, пропозиція або просьба. Лиш погроза.

– Ще нічим вам не погрожувала. Дивіться, щоб я настільки не розсердилася.

– Взаємно.

– Сховай той свій гонор до в’юків, відьмаче, і сідай, коли кажу! Гляди, щоб це не було твоїм останнім бажанням.

– Пане Казьмире. Шановна пані Ловча, як я розумію, не має права будь-що наказувати іншим відвідувачам Чудов’янки…

Стражник відхаркався і тої ж миті опустив погляд.

– Не має, звісно. Але робить це задля добра нашого закутка. Тому послухайте її, панове. Задля власного добра.

Геральт окинув оком затінені кути. Головорізи Ловчої підпирали стіни. Всі нерухомі – до часу. Лише чекали на сигнал до дії. Потім відьмак зазирнув у вічі Ловчій, прижмурені, проникливі, очікуючі.

Під їхнім поглядом Геральт сів.

– Я маю вам допомогти.

– Так. Ви обидва.

– Яскора в це не вмішуймо.

– Він допіру доводив, що володіє певними знаннями про цікаве нам… явище. А також має певні вміння, необхідні, щоб дістатися до вершини. Судячи по його репутації, неодмінно подасться до лігва потвори разом з тобою, відьмаче.

– П-правда – заїкнувся Яскір.

– Доправимо вас на згірок. Там першим завданням, Геральте з Ривії, буде пошук дороги.

– Чому ми маємо впоратися краще, ніж попередники? Чому не послати магів?

– Магів?! Ха! Я Ловча. Здобич моя! Не дам магам долі!

– Вони мусили помітити вогонь і луну.

– Ще б пак, бачили. На щастя, цього року найзначніших фігур немає на місці. Поки що. Тож вдалося вплинути моєю переконливістю та авторитетом тутешньої влади. Не лізуть на гору. Але невдовзі почнуть, тому вимагаю поспіху.

– Оскільки у магів є інтерес, кращим буде відьмак без інтересу, так? Я не всемогутній. Я не можу зробити чудо.

– Відьмаки мають свої способи. Ті ваші знаки, ні? Ваші еліксири. Надто, маєш із собою співаку. А співці, як гласить та легенда про жар-птицю і дракона, здатні подолати птахів, керованих рароговою волею.

– Я не вірю, ані у волю рарога, ані в легенди.

– Тихо! Твоє друге завдання: нейтралізація загроз.

– Зарівно не вірю в рарога, тож…

– Не обходить мене твоя віра чи невіра, бо я знаю, що він там є! І не рарога маєш убити, лиш того, хто прагне привести його у наш світ.

– Чоловіка.

– Саме.

– Пташника.

Геральт правильно відгадав. Зрештою загадка не належала до надто складних.

– Пташник! – жахнувся Яскір. – Оце так! Там, на ярмарку, до слова, щось плели о нім… Один з гендлярів явить світові жар-птицю?..

Ловча сплюнула, мала при тому паскудну гримасу.

– Гендляр – прихнула вона. – Глупак. Одержимець! Не відає, що коїть. Він заволодів зачаклованим яйцем, за котрим я слідила крізь половину Зерриканії і поля Гаклянду. Воно походить зі святині Баал-Зебута, було вкрадене бандою характерників і дісталося аж сюди. Сюди, де чудеса знаходять свій край, оцінюються і продаються.

– Шляхетна місія – констатував Геральт без прихованої іронії. – Однак є багато «але». Особливо таке, що відьмак, не найманий вбивця.

– Потвора, звір, людина… Тобі насправді є в тому різниця? Ми обоє фактично є винищувачами вироджених істот. Полюємо на них, але маємо також людей на сумлінні. Чи ні, Бловікенський Різнику?

Відьмаки не червоніють, а блідим Геральт був завжди. Але й так вона помітила зміни на його обличчі.

– Не побивайся, відьмаче – мовила Ловча. – Кожен з нас має людорізький грішок на сумлінні. Ось черговий аргумент за те, щоб великодушно і разом з тим здравомисляче вибрати співпрацю зі мною. Бувало Вам колись чути прізвисько Вішальниця? Ха, бачу по мінах, що бувало. Уявіть собі, що та занурена в неславу ліснича, переслідувачка лісунок і біглих ельфів, пацифікатор нелюдів то була я. Тоді як будете? Допоможете мені у полюванні, чи зіграєте звіра?

– Звір – несподівано озвався Яскір, дивуючи зухвало – все ще може огризатись, коли його загнано у кут.

Зиркнув при тому на Геральта, шукаючи опертя. Не знайшов. Відьмак оцінював шанси. Він пригадував, що оповідали йому про Вішальницю. Були то оповідки повні крику й лементу, пожарів і крові.

Частина IV

Яскір, Піввіку поезії

…як запевне тобі відомо, читачу, хоч я брав участь в усьому тому хороводі з жар-птицею у головній ролі, я так ніколи і не склав баладу, що оповідала б про ті невзгодини. Причина була прозаїчною і простою, хоча не простацькою — завинила травма, поважна болість і недобрі асоціації, які осіли в мене по нашому сходженню на взгір’я оподаль Чудов’янки. Той острах пов’язаний з моїм мистецтвом, оскільки, як поет і бард, я відігравав ключову роль у тих доленосних подіях. Однак не випереджаючи речей, розпочну з того, що передувало форсованому маршу.

Я і Геральт, порадившись осторонь, згідно констатували, що не маємо виходу — мусимо скоритися завуальованим наказам Великої Ловчої, котру подумки я почав звати таки Великою, однак не Ловчою, а самицею собаки. Затим постановили ми собі якнайшвидше вирушати до підніжжя стрімчака.

Перед нашим полишенням Чудов’янки стріла нас дівчина з краму того таємничого Пташника. Хоч була вона досі ошелешена і дещо незграбна через вдячність за моє і відьмака заступництво, вона неслабко так погарнішала. Що важливіше, вона мала для нас подяку. Двозірчастий амулет, званий символом Баал-Зебута, темного божества зі Сходу. Як виявилось, і вона знала легенду про рарога і про те, що здолав його дракон — втілення того божка.   

Геральт, як звичний Геральт, не хотів приймати подарунок. Я мав більше такту і змусив його взяти медальйон, красно подякувавши і зауваживши, що священник на ім’я Карась, якби піймав дівчину на володінні такими аксесуарами, неодмінно би наказав її вибатожити. Рішуча молодиця відповіла, що краще нам подякувати, а не нарікати, крім того, Карася вже нема. Пропав, так само як її хлібодавець, Пташник.

Вона небагато змогла нам о нім повідати: що винайняв її тиждень назад, одразу як сам-один заїхав до Чудов’янки з крилатим звіринцем. Він був інтровертом, що любить свою інтроверсію і на кожному кроці оберігає свій безпечний кокон від розбиття; іншими словами — самітник, мрук, мугир і хам. “То злий чоловік був” — так нам сказала. І зичила ще удачі на прощання.

На жаль, побажання не допомогло, позаяк удачі мали недостачу.

Почалося з хащі. Зелена потворність зі сплутаного галуззя, виворотей і всюдисущих павутинь ускладнювала нам сходження від самого початку. Люди Ловчої і вона сама супроводжували нас, маючи намір довести до місця, до котрого самі дісталися попереднього разу. Всюди панувала тиша, бо бракувало пташиних трелі і цвірінчання. Їх місце зайняла комашня.

Сам я, як відомо читачеві, під час довгих вояжів набув стійкості до лісних незручностей, одначе керований скромністю визнаю, що того дня і я здригнувся від хмар комарів-кошмарів, що переслідували нас. Також мені здавалося, що хтось за нами слідкував, але я не поділився цією підозрою з людьми Ловчої.

У кінці стали ми на поляні, високо, і під та перед нами геть-геть розтягнулася панорама долини: сільце й озеро, що не помічає загрози, яка там одразу за межею. Тут Ловча вказала нам стежину, ту єдину, що веде до замка. Вона закручувалася дикими серпантинами над урвищем, падаючим до землі на добрих двісті стоп. Аж у голові закрутилося і в наймужніших із мужніх.

— Йдіть — мовила нам на прощання Велика Ловча, позираючи каправими очиськами. — Знайдіть прохід. Мелодією чи відьмацькими рефлексами, мені однаково. Знайдіть того сучого сина Пташника і вийміть із його руки яйце рарога.

Ми послухались, бо мала вона дюжину одоробал, і всі вони були рівно мутні й неприємні. Вже сам на сам з Геральтом, ідучи понад відхланню, я запитав його про еліксири й причину, чому він не прийняв їх завчасно. Відповів, що “там будуть тільки птахи, якщо взагалі хтось буде”. Мимо моїх умов, він залишився по-ослячому впертим. І помилився, бо, так, були птахи, та не “тільки”, а “аж надто”.

Скоро ми дізналися, чому збройна банда онеї Ловчої не виконала завдання й злякалася пташок. Атакували нас зненацька, коли ми йшли скельним карнизом понад проваллям. Вони прилетіли з нізвідки, наче оси, що раптом повилазили із земляних гнізд. Цілий рій пір’я й дзьобів. Перед тим, як упала на нас та хмара, відьмак сказав мені якнайшвидше відступати, а сам замірився дати раду птахам за допомогою меча і знаків. Я відхилив його ідею й зрікся страху, і зробив те, про що розповідали легенди: оволодів ошалілим птаством при помочі співу.

Так було, вірний читачу.

Моєю силою уникли ми поклювання і задзьобання. Правду гласила стара оповість! Визнаю, що попри глибочезний перестрах, який не відпускав мене того поранку, я був на висоті. Так! Я власноручно відігнав хмару пташиськ! Перші ноти на лютні нетруськими пальцями (адже то були пальці артиста) і перші рядки балади про жар-птицю — того вистачило з лихвою, щоб відігнати небезпеку. І не вірте Арно де Міттгоффу, коли той стверджує інакше, бо то завидник і бездарний хрін, а не співак і бард, як я!

Птахи наче раптом протверезіли. Вся та видова мішма нараз розділилася, розгрупувалася, розлетілася на всі боки, пропала й очистила небосхил. Справжній вінець моєї доволі довгої та плідної кар’єри, момент тріумфу мистецтва над життям, краси над хаосом, хоч визнаю, що після того всього мене взяла ще страшніша тривога. Однак то істинно превеликий жаль, що не було там аудиторії, котра могла би оцінити мій надвідважний учин!

Відьмак, як то йому притаманно, подякував сухо й глухо, та анітрохи не впізнав справдження рядків легенди, істинного чуда, свідком котрого він став, однак прийняв його. Я зауважив, подібно тобі, читачу, що мій друг Геральт неодноразово і часто пробував походити на резонера, котрий не піддається повабі надприродного.

Невдовзі ми стояли на порозі замку. Зграбний будиночок, нічогенька садиба, навіть попри плющ і галуззя, що стирчало з вікон, навіть попри сажу, що покривала стіни подвір’я. Там, у дідинці, нарешті і Геральт учинив щось корисне і доклався до успіху нашої виправи.

Тож поміж стосів каменів, з усього того безладу раптом хлиснув вогонь. Вицвіти пломенів, з котрих один виплеснувся мало не мені між ноги, ледь не позбавивши мене можливості продовжити рід. Не дивуйся тому, читачу, згаданій мною раніше травмі і нехоті укласти баладу про мої вчини у Чодов’янці, неважливо наскільки мужні. Геральт натомість скористався своїм істинно котячим рефлексом і вправно промигнув через лабіринт прямовисних пломенів, зоставивши мене позаду.

Так трапилось, що коли він досяг протилежної брами, вогні згасли. Ох, фанаберія здичавілої магії. Разом ми пройшли і другу браму. І на розлогій терасі, з котрої взір сягав аж до масиву Магакаму, застали ми первопричину наших знегод, а саме оного Пташника.

І було все загалом так, як собі того сподівався, — приземлено й невисокодумно, позаяк не може бути високодумним той, хто сидить з яйцем у дупі.

Пташник являв собою приклад пустельника — зарослий, погорблений, з примруженим одним оком і вибалушеним другим, харкітливий, воркітливий і запльований.

— Ані кроку далі! Киш, киш з мого палацу! Геть, драні слуги недодраної бабищі!

Геральт жестом осадив назад Яскора. Сам же наблизився до Пташника, але зі збереженням остороги — так, як підходять до змії. Пташник розсівся на купці спопелілих остатків, наче на королівському престолі. У його підстав валялися сліди табору: джбан, манірка, огризки яблук. Тераса густо пістрявіла пташиними ляпками; самих птахів було ніде не видати. Поки що.

— Де воно? — запитав Геральт.

— Не віддам вам його! — Пташник завертівся, але не встав.

— Ага — муркнув відьмак. — Доправди то є якась зараза Чудов’янки: всі тут беруть легенди заблизько до серця. Злазь з яйця. Поки не наробив шкоди.

— Га! — шаркнув Пташник, — Легенди! Черговий недовірок! Дюжину таких спіткав, і кожен мені говорив, що то лжа, що глупота, що я кретин, коли шукаю рарога! Зокрема відьмаки хапалися за лоба! Ти ж, певно, теж один з них, так? До нудоти здравомислячий розумник! Допіру повіриш, коли зіткнешся з моєю міццю!

— Тоді повірю — признав Геральт, — бо так скаже здоровий глузд. А зараз уставай. Просьби не повторятиму.

— Міць! — заволав Пташник проповідницьким тоном. — Відступися, скурваю! Бачив птахів, га? Бачив вогні? Ті нічні й ті денні? А то заледве зачин.

— Може бути — відповів спокійно Геральт, не наближаючись однак до розгарячкованого Пташника. — Може бути, то дійсно окреєць моці рарога. Але рарога тут немає. Ще нема. Є лише яйце. Коли б ти мав ту велику міць, ми би не розмовляли лицем до лиця. Зупинив би на вході.

— Буду мати силу! Побачите, побачите, як я вас упораю…

— Котрий день тут сидиш? Третій? Легенди кажуть про дев’ять. Ти не маєш стільки часу.

—Чого це?

—Через них.

У дітинець закрокувала банда Ловчої разом зі самою вожайкою.

—Стояти!!! — завив Пташник, неспокійно завертівшись, але далі не встаючи. — Ти… Меррінда Геврот, Вішальниця… Слихав про тебе, не думай, що ні!

Ловча скрижила руки і надула губи в абсолютній зневазі до того, що застала в замку.

— Браво. — Вона скинула головою Геральтові і Яскорові. — Проторували нам дорогу. Не сумнівалася, що впораєтесь. Щодо плати…

— Ми йдемо.

— Хо-хо, відьмаче, так і повірила! Яйце рарога на витягнутій руці, а ти втинаєш мені такі вибрики?

— То моє яйце! — верескнув ігнорований Пташник. — Ніхто не гендлюватиме моїм яйцем!

— А то що? — вуркнула Ловча, а її люди миттю витягли зброю й утворили півкруг. — Як нас зупиниш, га?

— Збуджу його! Виклюнеться і навіть такий недорослий спопелить вас усіх!

— Глупство. Відьмаче, оле, куди це ти? Направду замірився тихцем піти?

— Так. Не зацікавлений у головництві.

— Ми умовились: створити прохід і вбити сучого сина.

— Скоро вирішила піти за нами, пані, сама можеш зайнятися другим пунктом. Твоїм людям не бракує охоти.

— Я збуджу його! — дерся далі Пташник. — Воно шепче до мене! Днями і ночами! Шепче, щоби ви пішли геть!

— А може, він має рацію — промовив тихо Геральт. — На твоєму місці зважав би, Велика Ловча. До полювань на чудеса не належить прикладати мірку щоденності.

— Що ти мені тут париш, відьмаче?! Адже чудово знаєш, до кого мовиш!

Раптом Ловча усміхнулася. Бридко й кровожерливо.

Геральт відповів кам’яним лицем і нерухомим довгим немигаючим взором.

— Ай, іди собі — пирхнула врешті Ловча. — Йди, страхопуде. Мені те навіть на руку…

Втім Пташник, котрому вереск не забезпечив жаданої уваги, реалізував свою погрозу. У дивний спосіб. Він підскочив, ніби його зад запалав, та крізь сміх розбійників Ловчої прокричав:

— Ще побачимо, хто буде сміятися останнім! Побачите, побачите, що учинить жар-птиця, коли не віддасте їй належної учти!

На нещодавньому сідалищі Пташника дійсно лежало яйце. Кам’яне, пористе, й котре на очах усіх присутніх розігрілося до червоності. Сміх стих — як ножем утяли. Єдино Пташник зареготав. Повітря окіл яйця пішло хвилями. А тераса втонула в безлічі дрібних тіней — у небі збиралися птахи.

— Геральт! — йойкнув Яскір. — За нами!

У брамі появилися танцюючі мерехтливі вогники, що поволі зростали у завісу полум’я.

— Стулися! — рикнула Ловча. — Того, хто ретирується, особисто зловлю і випатраю! Відьмаче…

— Відьмак — мовив Геральт — як заєць і просто страхопуд цофається. Радив би тобі зробити це саме, пані. Хотіла собі яйце рарога. Та запізно. Ти спровокувала його вилуплення. Він битиметься.

— Мірреку, Гацику! Затримати відьмака!

Але вистачило того, що Геральт, ідучи спиною до брами, потягнувся до зброї — навіть не витягнув її. Різьблене руків’я під пальцями, зігнені ноги, дрижачий медальйон. Вони були достатньо мудрими, щоби не атакувати. І достатньо глупі, щоби не використати шанс вижити — бо ледве Геральт ступив разом із Яскором крізь ще скромні пломінчики, ті нагло зросли і загородили решті дорогу для втечі.

Ловча кричала їм щось із далеку, та вони не слухали.

Геральт видихнув. Передчасно.

На подвір’ї на них вискочила трійка братів, Яскорових переслідувачів.

— Впіймали! Не втечеш!

— Ах, це ви — буркнув Яскір. — Перш ніж вчергове спробуєте лінчувати за надумане збезчещення вашої сестри, котрого я не вчиняв, знайте, молодики, що тут зі мною відьмак, і що він без вагань заступиться за мене. А надто всі ми повинні втікати, позаяк…

…Звиви розпаленої стихії вистрілили з-під землі, пробившись крізь камінь, немовби то вкритий у підземеллі дракон вирвався в гніві на денне світло. Геральт потягнув Яскора за рукав — вогнистий викид відділив їх від селянської рідні. Не було часу ні на що, крім шаленого бігу.

Двійку утікачів проводжали позори сотень ґудзикуватих очей — птахи сиділи в пустих вікнах, на дахах і мурах, а під ними виникало море полум’я.

Вони стояли вже під замком, коли їх наздогнав пташиний крик і людський вереск.

До Геральта долинуло також щось інше, щось більше. В голові одразу забринів голос, дрижачий, низький, чужий і нелюдський. Він знав, що то обізвався раріг.

— Вернись, — наказував він, — Поможи. Нагороджу. Міч. Для тебе.

У вільній долоні Геральт стиснув медальйон —не вовчий, а той, отриманий від екс-помічниці Пташника. Амулет Баал-Зебута, дві чорні зірки.

— Здається, — втрутив Яскір — що цяцька нінащо непридатна. Єдине чудо, яке сьогодні не справдилося…  

— Міч. Вертайся!

— Ні — відповів поволі Геральт — Може, є в тій легенді крихта правди… Як там було? Раріг і дракониця вбивають один одного? Два зла, і жодне з них ані більше, ані менше; зло долає зло, взаємне знищення? Нехай так і буде. Зоставмо їх один одному: Ловчу, Пташника і рарога, і їх призначення. Ходімо, Яскоре. Нехай зло міряється силами саме з собою. Нічого нам тут робити.

— …Не мисли — знов озвався голос, — що йдучи, стаєш нейтральним. Що зоставивши зло злу, сам стаєш добрим. Ким є відьмак, якщо не краєм чудес, приносителем кінця, створювачем епілогів? Вернись і хоч раз спокутай свою вину, врятуй мене, врятуй чудо! Вернись, відьмаче! Не біжи від призначення!

“То не моє призначення” — подумав-відповів Геральт і далі вже не обертався. Не озирався він ані на тріпотливі язики полум’я, що спиналися по стінах замку, ані на пташиний вир понад терасою. Не реагував він на завід, котрий перейшов від басистого рику ярості до високого плачного лементу.

Взгір’я понад Чудов’янкою пломеніло ще довго.

Мовили потім, що зі взгір’я не повернувся ніхто.

Мовили, що коли несене луною по долині виття сягнуло крещендо, в замку розквіт вогнистий бутон. Вибух розніс половину споруди, а груз посипався по збіччу фонтаном.

Мовили, що впало також дещо інше. Чи то птах, чи то дракон — горюча безформність, крапля полум’я. Коли ринула вона до озера, вода закипіла, заварилася, як у котлі, і поверхня густо покрилася бульбашками.

Ніхто, окрім наступниці Пташника, не помишляв про жар-птицю. Вона одна бачила в тому зов бога, вмерлого при народженні, бога, життя котрого прогоріло в миг ока. Але також вона одна не мовила про теє нічого.

Геральт і Яскір, скориставшись замішанням у весі, повернулися по Плітку і позичили собі принагідно одного з коней Великої Ловчої. Казьмир, що був на варті, застав їх у стайнях. То було вже після вибуху і кипіння озера, тож стражник здогадався, що вже нема про що питати. І не питав. Він попрощався з ними коротким кивком голови.

Вони вибрали стежку, на котрій ніхто не міг їх побачити — повернули на доріжку окіл взгір’я. Народ, вражений проявом вогняної магії, остерігався й поки не ліз у замок; затим ніхто не крутився в тій околиці. Та не в’їхали вони далеко, коли їх раптом наздогнала трійка дияволів.

Засмолені, пошрамовані, подряпані, побиті — браття вистрибнули з лісу на перетин шляху відьмака й поета. Вони бігти крізь хащі, мов їх гнала зграя демонів, були суцільно в бур’яні й землі. А також у пір’ях і сажі. При виді двійки їздців вони різко стали дуба.

— Ой, ні! — вибухнув Яскір. — Знову ви! Послухайте мене…

Але рідня його не послухала. Всі троє витріщилися в німому переляку на капелюх, котрий Яскір зняв із голови. Капелюх із довгим чаплиним пером. Як за наказом, вони заверещали хором і підстрибом утекли межи дерева.

— Псявіра — муркнув Яскір. — Втрачена оказія. Треба було їх наздогнати. Перелякалися пера… Ну, я казав, що ідіоти. Хоча хтозна, що бачили вони там, на горі, в епіцентрі, коли родився раріг…

— І так щось вигадаєш для балади — відповів Геральт. — Знаю тебе.

— Такий певний? Я тебе здивую: зовсім не маю наміру співати про те, що тільки-но пережили.

— Не віриться.

— Не вір собі сміло. Подекуди я прикрашаю, ясна річ, але не цього разу. Я не впевнений навіть, що власне сталося. Після тої прогулянки понад проваллям мене досі дрижаки беруть. Думаю, буду змушений прихиститися у якоїсь із мислостивиць і відпочити від трубадурського життя…

— Може, то й правильно. Тоді в дорогу, Яскоре.

— У дорогу, Геральте.

Вони поїхали до заходячого сонця, котре горіло ніби раріг, що розіпнув крила вшир горизонту, сонця, котре розпалалося найсильніше перед надходженням мороку.

Максим Безрук

Освіта: математик. Робота: програміст. Хобі: письменник.

3 thoughts on “Пйотр Єдлінський “Край чудес”

  • Хоч перекладав я доволі неквапно, уникнути помилок не вийшло. Зараз бачу, що сплутав слова осудне й осудливе.

    А ще згодом підібрав кращий переклад для прізвиська Ловчої – Вішальниця. Як у Лесі Українки.

    Відповідь
  • =====================================
    За що на Сході не люблять свідомітів та западенців? За те, що вони доводять, що вони true, а іншим відмовляють в праві бути українцем, заперечують нашу самобутність.
    =====================================
    Як на мене, “відпущення” норм літературної мови навпаки приведе до її розвалу. А Схід взагалі поставиться до такої творчості з огидою і перейде на “українську російську”.

    Мене не дивує ставлення галичан до проблеми існування русинів, адже саме вони вважають себе найправильнішими українцями і намагаються виправити Україну на свій манер. Ось, наприклад, що робить пам’ятник ОУН УПА у першій столиці УРСР – Харкові? У нас на весь Харків усього один уповець прийшлий…
    =====================================
    Я проти асиміляції самобутньої русинської. Поглинання – це імперський підхід. Треба визнати та захистити права русинського етносу. Друга державна у АР Рутенія – найкращій шлях для цього.

    Відповідь
  • Сповіщення: Оповідання «Край чудес» із антології «Пазорі й ікла» – Наша писемність

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *