Темне місто Френка Міллера
Темне місто Френка Міллера
Жанри та стилі, одного разу виникнувши, переживають періоди злетів та падінь. Часом про них згадують, а часом забувають. Вони постійно змінюються, але ніколи не вмирають. Саме тому напрямок і візуальний стиль, який виник ще у сорокових роках, досі зберігає актуальність. Мова йде про нуар, так звані «чорні» фільми, де ніколи не сходить сонце, завжди ллє дощ, а вулицями мерзенних міст блукають круті детективи, фатальні красуні та інша патолоч. Ласкаво просимо до «Міста гріхів» Френка Міллера, круто звареного коміксу, моторошна атмосфера якого захоплює кожного, хто прийшов у його паскудний світ.
Насамперед нуар асоціюють саме з кінематографом, проте цей напрямок існував і в літературі, і в коміксах. Нуар став відображенням загального песимізму, що панував у суспільстві після Другої Світової війни. Жодні зовнішні обмеження на кшталт Кодексу Гейса не могли приховати розчарування великими ідеалами минулого. Колишній чіткий поділ персонажів на хороших та поганих хлопців утратив сенс. Будучи спадкоємцем німецького кіноекспресіонізму (ось вона, естетична тяглість), нуар заклав патерни, за якими свідомо чи несвідомо рухатиметься вся культура двадцятого століття. Прикметно, що найяскравіші реінкарнації нуару в другій половині минулого сторіччя, як не парадоксально, були дуже далекими від класичного образу Гемфрі Боґарта з «Глибокого сну». Наприклад, у 1982 році кінематограф представив світові «Того, що біжить по лезу», предтечу кіберпанку, який узяв від старого «чорного стилю» все найкраще. Ріддлі Скотт у кожному кадрі зізнається в коханні нуару, а в коміксах таке любовне полотно написав Френк Міллер у 1991 році.
Він працював над історіями про Бетмена, Шибайголову, Людину-Павука, Капітана Америку й Росомаху, проте найбільшу славу принесли Френку Міллеру авторські комікси. Одним із них і було «Місто гріхів», першу частину якого — «Важке прощання» — у перекладі Микити Янюка опублікувало видавництво MAL’OPUS. Можливо, фанатів україномовних коміксів відлякає монохромна картинка. Іронічно, що саме це видавництво кілька місяців тому вразило читачів оргією кольору в «Рукавиці Нескінченності» (огляд тут). Що ж, «Місто гріхів» зліплено з іншого тіста. Жодних напівтонів, тільки єдність білого та чорного. Чорний силует на білому тлі або — навпаки. Кольори вряди-годи міняються місцями, вивертаючи реальність. Сумна дихотомія: героям коміксу не лишається нічого, окрім пітьми та порожнечі. І важко уявити, що гірше.
Поодинокі спалахи барв прийдуть пізніше. «Важке прощання» зберігає мінливість двох протилежних кольорів як на рівні візуалу, так і в сюжеті. Головний герой першої новели – безславний бурмило Марв, що не міг собі навіть купити жінку. Аж ось одного вечора його обирає красуня Ґолді, подібна в уяві старого злочинця до янгола. Марв провів зі своїм справжнім коханням лише одну ніч — а на світанку втратив його. Хтось убив Ґолді й повісив злочин на самого Марва. Тепер почварному ґевалу треба — ні, не відбілити репутацію, у Місті Гріхів це неможливо — а помститися за смерть коханої жінки. У підсумку страхітливий Марв – єдиний, хто гідний звання справжнього джентльмена. Повія екстра-класу Ґолді втілює чисте, майже — що також іронічно – непорочне кохання. Ну а зло, як це часто буває, носить білосніжні одежі.
Френк Міллер, як і Ріддлі Скотт, шалено любить нуар. Він демонструє це кожним поворотом сюжету, кожною панеллю й кожним баблом. Найголовніший персонаж усіх томів коміксу — те саме Місто Гріхів, де «все, чим взагалі варто займатися, поза законом». Чиста квінтесенція нуару. Можливо, аж надто чиста. Так завжди буває зі стилізаціями, що випадають із реального соціального контексту. Нуар 40-х — відображення душевних переживань повоєнного покоління, «Місто Гріхів» — естетизація і гра зі стильовими штампами. Показово, що Френк Міллер, хай навіть і ніколи не заявляв про фантастичність свого коміксу, все одно говорить про людей із префіксом «супер». Умовно кажучи, помітно, що він орієнтувався на Сема Спейда з «Мальтійського сокола», а не Волтера Неффа з «Подвійної страховки» чи Френка Чемберса із «Листоноша завжди дзвонить двічі». Тим не менш, ця гра затягує. Читач пірнає в чорно-біле місто, жадібно гортаючи сторінки, де є тільки обриси та рухи, доповнені лише тими деталями, без яких неможливо обійтися. Часом малюнки Міллера нагадують плями Роршаха: треба деякий час, аби збагнути, що саме зобразив автор.
Через те, що «Місто Гріхів» — це насамперед стиль, дуже довго його вважали непридатним до великого екрану. Лише на початку 2000-их хуліган від кінематографа Роберт Родріґес придумав, як перенести унікальний візуал коміксу на кіноплівку, і таки переконав Френка Міллера продати йому права на екранізацію. Фільм 2005 року здійснив маленьку революцію в жанрі: стильний детектив із по-справжньому зірковим кастом та унікальним поєднанням чорно-білої картинки із кольоровими спалахами. Як і графічний роман, стрічка здобула культовий статус. Ні до, ні після ніхто не грався так майстерно з візуальною подачею матеріалу. Фільм навіть отримав Пальмову гілку за картинку. Єдина реальна проблема екранізації — це її надмірна сюжетна подібність до коміксу. Разом з ракурсами та плямами кольору у фільм із коміксу без жодних змін перейшли діалоги, тому роботу Родрігеса важко сприймати як самостійну одиницю мистецтва. Фанатів коміксу, що причитали його від дошки до дошки, це вже нічим не здивує.
Приємно, що тепер культовий твір Френка Міллера стає повноцінною складовою української культури. Він того вартий. Welcome to Sin City!
Анатолій і Катерина ПІТИКИ
